Ви є тут

Сковорода Григорій Савич. Український Сократ


Кампус КПІ. Інсталяція "Скородаб" на 7 корпусі

Третього грудня 2007 року виповнилось 285 років від дня народження одного з найбільш яскравих представників філософії Нового часу, великого українського мудреця Григорія Савича Сковороди.

Воістину безмежний обшир інтересів цього мислителя. Але, як на мене, найбільш цікавою для загалу нашого університету є та його частина, в якій він звертається до проблематики творчості (адже інженер – це за визначенням: творець).

Ми повністю поділяємо висновок тих дослідників творчості Сковороди, котрі стверджують, що найважливішим його внеском у розвиток світової філософії було вчення про “сродний труд” (споріднену працю). Не родовід, майнове багатство та чини, але “сродність” має визначати істинні виміри людини в суспільстві та суспільства в людині. В ідеї “сродності” в згорнутому вигляді наявне багато чого з того, що знайде своє вирішення та буде вирішуватись у найновітніших філософських та психологічних, евристичних та дидактико-педагогічних дослідженнях проблеми творчості: мотивація творчості, проблема покликання людини, її обдарувань, нахилів, здібностей, талановитості, геніальності. Проблема “людини на своєму місці”. А відтак – і проблема “людини не на своєму місці”... Хто заперечить, що в нашому сьогоденні подібні проблеми і питання не є гостроактуальними, вимагають свого невідкладного теоретичного і практичного вирішення?

Адже саме нахил до того чи іншого виду і роду діяльності людини і зумовлює першочергово її (діяльності, праці) сродний характер, стверджує Г.С.Сковорода. Сродність є результат вибору людиною теренів свого діяльного прикладання, а можливість вибирати – це необхідна умова буття людини в ситуації свободи. І зовсім не випадково стільки місця в роздумах філософа займає тема свободи. Коли немає можливості вибирати, немає й сродності.

Сковорода Григорій СавичОсь показовий фрагмент із діалогу “Алфавит, или Букварь мира”: “Некоторый молодчик был моим учеником. Дитина подлинно рожден к человеколюбію й дружбе, рожден все честное слышать й делать. Но не рожден быть студентом. С удивленіем сожалел я о его остолбенелости. Но как только он отрешился к механике, так вдруг всех удивил своим понятієм без всякого руководителя”.

Які причини призводять до ситуації “не-сродності”, в яку попадає людина? Марнослав’я, нестримна жадоба до накопичення майнових форм багатства, прагнення звань, чинів та привілеїв тощо. Це – внутрішні спонукальні чинники. Є й зовнішні, джерело яких криється в самому суспільстві, несправедливо та неправедно влаштованому, відзначає філософ. Нехтування сродністю, гіпертрофований потяг людини до спокус навколишнього світу веде до укорінення в ній почуття відчаю, розпуки, очікування смерті, помсти, гніву. Саме застерігаючи проти такої перспективи, філософ настійно проводить думку про необхідність людини “дослухатись до себе”, аби йдучий із глибин людського єства потяг до сродного труда, до “милаго сердцу” роду її діяльного буття не був зігнорований, не залишився непочутим. Ми переконані, що ідея “вслуховування в себе” людини (як і ціла низка інших ідей Г.С.Сковороди, які стосуються даної проблематики) ще дочекається своїх дослідників і наслідників, набуде того розвою, актуалізації в сучасній філософії творчості, який буде адекватним тому потенціалу, що вона в собі таїть.

Людина повноцінна (цілісна, скаже наукова філософія потому), щастя, творчість (життя в режимі сродності) – то є однопорядкові виміри особистості та суспільства: “Прибыль не есть увеселение, но исполнение нужности телесныя, а если увеселение, то не внутреннее; родное же увеселение сердечное обитает в делании сродном. Тем оно слаще, чем сроднее… Душу веселит сродное делание”.

Надзвичайно цінним у поглядах Г.С.Сковороди на сутність сродності як визначального чинника буття істинної людини є те, що він чітко усвідомлює соціальну, культурну зумовленість та детермінованість особистості. Іншими словами, людина в нього не є атомізованою, а її розуміння – черговою філософською робінзонадою, але осягається як невідривна складова історичного цілого (у Г.С.Сковороди переважно – держави). Це означає, принаймні, що для нього позасумнівними були і висновок про соціальну сутність особистості, і висновок про те, що сродна людина можлива лише в сродному ж таки суспільстві. А, відповідно, людина “остолбенелая” – в суспільстві “остолбенелом”. І це саме так, бо творчість можна формувати лише у творчому суспільстві. І причиною загибелі рабовласницьких цивілізацій і феодального суспільства, базованого на кріпосній праці, є, на думку філософа, дефіцит сродності (в людині, в державі, у праці). Сенс буття людини, таким чином, це пошук нею себе, а ідеальне суспільство має бути влаштовано таким чином, щоб виконувати роль своєрідної “повитухи”, що забезпечує народження повноцінної, “душевно веселої”, щасливої (власне – нормальної) людини.

У міркуваннях Г.С.Сковороди нерідко подибуємо ті практичні вказівки, систематизована форма рефлексії над якими однозначно свідчить: було намагання розробити засади своєрідної соціальної педагогіки, яка б передбачала “на виході” саме таку людину. Показово, що сродність у філософа – це не просто, хай і прекрасний, але екзот, але – сродна праця. Саме через працю – головний чинник буття культури, суспільства – шлях до конституювання сродності в практично всезагальній формі. Прагнення до праці сродної, на переконання мислителя, закладено природою в кожнім індивіді, природа ж є матір’ю бажання, а останнє “єсть ражженіе, склонность і движение. Она стремится к труду и радуется им, как сыном своим… Кратко сказать, природа запаляет к делу и укрепляет в труде, делая труд сладким”. Саме тому “гаразда мыляе и почтеннее природный и честный сапожник, нежели безприродный штатскiй советник”. Але в жодному з трьох світів (за його типологією) не вбачає він втілення свого ідеалу. “Щастія нет на земле, щастія нет в небе...” – писав він в “Разговоре пяти путников об истинном счастии в жизни”.

Мабуть, звідси світова скорбота на душі та обличчі мудреця, що перейняв на свою безмежну людськість спокуту за “неістинно влаштований” світ. Але звідси ж – непереборна переконаність у необхідності та можливості такого влаштування життя, яке було б достойним людини, людей і суспільства. І не суто теоретична, але й та, яка ставить його в один ряд з філософами, котрі як мислили, так і відчували, так і діяли практично: Сократом, Спінозою, Фіхте, Марксом, Леніним... Саме тому змушений був цей істинний мудрець з ціпком у руках подаватись у мандри, нести людям слово правди про них самих, про їхню долю й недолю та застерігати, застерігати.

Цим же, на наш погляд, зумовлювався і стиль його творів, що в ньому новітні напівінтелігенти від філософії схильні вбачати селюцьку неоковирність та навмисне моралізаторство. А між тим, на наше переконання, у світовій філософській традиції до XVIII століття включно ми не бачимо філософа, йому рівного на теренах розробки гуманістичної проблематики. І не тому не бачимо, що сьогодні кон’юнктура політична така і косяками пішли “українці за професією”. Навіть серед грандів європейського (західноєвропейського) напряму у філософській розробці ідей гуманізму (згадаймо хоча б плеяду мислителів-гуманістів італійського Відродження) Г.С.Сковорода – перший. Інша річ, що ми й до сьогоднішнього дня зуміли не скористатись тисячною долею того багатства мудрості, що вона явлена людству цим філософом-гуманістом. Так, час від часу спроквола (як правило, в “ювілейному режимі”) реагуємо виходом пари наукових розвідок, проведенням сковородинських читань, заходів по лінії ЮНЕСКО... А потім (до чергового ювілею) знову розпатякуємо про нашу меншовартість, “колоніяльність” та хуторянство. Ходячи пішки по чистому золоту істини, мудрості.

Dec 27, 2007 || Автор: Б.В. Новіков, д.ф.н., проф., зав. кафедри філософії

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій