10 травня 2009 року виповнилось 70 років з дня народження доктора технічних наук, професора, академіка АІН України, засновника кафедри екології та технології рослинних полімерів ІХФ НТУУ “КПІ” Олександра Петровича Шутька.

Плідне, цікаве і водночас надзвичайно напружене життя випало на його долю. Народився в м. Дніпродзержинську в багатодітній сім'ї робітника. Дитинство та юність припали на буремні воєнні й повоєнні роки. Батько рано помер, і, не закінчивши школу, 15-річний Сашко йде працювати апаратником на Дніпродзержинський хімічний комбінат, де раніше працював його батько, а пізніше – старші брати. Але потяг до знань спонукає продовжити навчання у вечірній школі, а далі на заочному відділенні Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, який він успішно закінчує і продовжує працювати на “своєму” заводі, але вже інженером-хіміком. З роками він набуває вагомого досвіду практика-виробничника й активного експериментатора і все більше схиляється до наукової діяльності.

У травні 1972 року О.П. Шутько приходить до Київського політехнічного інституту на кафедру фізичної та колоїдної хімії, де починає працювати завідувачем учбової лабораторії, а через рік захищає дисертацію і отримує ступінь кандидата хімічних наук. У подальшому суттєво розширює тематику кандидатської дисертації щодо застосування основних хлоридів алюмінію в різних галузях народного господарства, одночасно поширюючи коло науково-практичних інтересів, організує групу молодих науковців, яка з часом перетворюється на галузеву науково-дослідну лабораторію з комплексної переробки сировини. Під його керівництвом започатковується школа молодих екологів, захищаються кандидатські дисертації. Олександра Петровича часто запрошують на підприємства та в галузеві інститути хімічної промисловості для вирішення різноманітних технічних та науково-практичних завдань.

26 квітня 1986 року сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Чорнобильська біда прикувала до себе увагу всього людства. Величезні території в Україні, Білорусі, Росії виявились забрудненими радіоактивними речовинами. Особливо гостро постала проблема катастрофічного поширення радіоактивних забруднень з транспортом, який працював на ліквідації аварії та евакуації населення із зони лиха. На численних пунктах помиву техніки за короткий період у підземних та наземних накопичувачах зібралися тисячі кубометрів забруднених радіонуклідами вод. Критична ситуація вимагала неординарних рішень. Найбільш ефективним рішенням проблеми була визнана пропозиція групи вчених з хіміко-технологічного факультету НТУУ “КПІ”, очолюваних О.П. Шутьком. Вони запропонували технологію очищення забруднених вод, яка не потребувала створення стаціонарних очисних споруд. Протягом травня місяця група розробила рецептуру ефективних реагентів та спроектувала пересувну мобільну установку для практичної роботи в польових умовах. Дезактивація води здійснювалась безпосередньо в ємностях-накопичувачах. Через 1,5-2 години після такої обробки радіоактивні речовини осідали на дно, а відстояна вода, яка відповідала нормам ГДК, відкачувалась на місцевість або використовувалась для поливання доріг.

6 червня 1986 р. при штабі ЦО м. Києва було створено групу з дезактивації води, до складу якої увійшли фахівці КПІ – автори розробки, водії, прибористи, компресорники (всього 11 осіб). Контроль якості очищеної води здійснювала служба СЕС м. Києва. Керівником підрозділу було призначено О.П. Шутька.

Упродовж 1986 і до кінця 1987 р. створений підрозділ працював у режимі швидкого реагування та планового чергування на ПусО (пунктах санітарної обробки техніки) Київської області, в 30-кілометровій зоні, в Білорусі та на пунктах помиву техніки Південно-Західної залізниці. За період роботи було дезактивовано до 50 тис. м 3 забруднених радіонуклідами вод. Реалізація розробки та самовіддана праця фахівців КПІ дозволили заощадити державі понад 18 млн рублів (в цінах 1986 р.). Крім того, відпала необхідність у створенні стаціонарних очисних споруд, які, до речі, через деякий час мали перетворитися на радіоактивні могильники. Будівництво таких споруд було зупинено і законсервовано. Крім зазначеної економії матеріальних та фінансових ресурсів, було збережено (і це – головне!) здоров'я і життя сотень людей, яких планували направити в активну зону для будівництва, налагодження та обслуговування очисних споруд.

Рішенням Урядової комісії елементи запропонованої технології та прогресивний київський досвід було використано на ПусО в 30-кілометровій зоні ЧАЕС, а пересувні установки, запропоновані фахівцями КПІ, працювали в Білорусі й були запроваджені в підрозділах ЦО СРСР.

Про роботу даного підрозділу писала центральна преса на сторінках газет “Правда” від 15 серпня 1986 р. і “Правда України” від 17 грудня 1986 р. У 1987 р. розробка вчених була відзначена золотою, срібною та бронзовою медалями ВДНГ СРСР, а в 1989 р. – висунута на здобуття Державної премії України в галузі науки і техніки.

Перевірені наукові результати запропонованої технології та інші численні практичні розробки з утилізації рідких відходів лягли в основу дисертації О.П. Шутька на здобуття вченого ступеня доктора технічних наук зі спеціальності “Охорона навколишнього середовища”, яку він захистив у Московському хіміко-технологічному інституті ім. Д.І.Менделєєва.

У 1988 р. на базі кафедри технології целюлозно-паперових виробництв д.т.н. О.П. Шутько організовує нову спеціальність (вперше в Україні) з промислової екології та охорони навколишнього середовища. В 1993 р. відбувся перший випуск інженерів-екологів. На кафедрі організується навчання аспірантів за зазначеним профілем та створюється спеціалізована вчена рада із захисту докторських дисертацій. Сьогодні всі починання Олександра Петровича успішно розвивають його учні та послідовники на кафедрі.

Напередодні 10-ї річниці з дня аварії на ЧАЕС, 6 квітня 1996 р. О.П. Шутько пішов з життя – в розквіті сил та творчих задумів. Він був невичерпним оптимістом, мрійником, фантазером, поряд з яким навіть у найскрутніші часи було легше жити. Він був надзвичайним життєлюбом, для якого життя не закінчується днем смерті. Вічна йому пам'ять і шана.