Пам'ятник Тарасу Шевченку в Києві вже давно став центром будь-яких заходів, пов'язаних з ім'ям Великого Українця і, водночас, одним із символів столиці. Утім, все ж таки не так давно, як можна було б подумати, знаючи про ту глибоку шану, з якою ставиться наш народ до Тараса Шевченка. Пам'ятник навпроти "червоного" корпусу Київського національного університету, який також носить ім'я Тараса Шевченка, було відкрито 6 березня 1939 року – рівно 75 років тому. Відкрито з п'ятої спроби, після тривалої боротьби за саму можливість такого увічнення пам'яті Шевченка!
Узагалі, перший у світі пам'ятник-погруддя Шевченку створив у 1899 р. відомий російський скульптор Володимир Беклемішев у Петербурзі. Цей бюст придбала сім'я відомих українських громадських діячів і меценатів Алчевських і встановила у своєму садку перед будинком у Харкові, замінивши при цьому глухий паркан низенькими гратами (нині цей бюст експонується в музеї Т. Г. Шевченка в Києві).
А от ідея щодо створення великого пам'ятника в Києві почала широко обговорюватися в середовищі демократично налаштованих жителів "Південно-Західного краю" та їх земляків в інших містах Російської імперії на початку ХХ століття. Виникла вона у зв'язку з наближенням 50-річчя з дня смерті (1911 рік) та 100-річчя з дня народження Шевченка (1914 рік). Чи не першими на практичні рейки поставили справу жителі Полтавщини: у 1904 році з ініціативи Золотоніського земського зібрання розпочалося збирання коштів на такий пам'ятник. Ініціатива набула розголосу, і свої кошти на спорудження монумента почали надсилати українці, що жили в усіх усюдах Російської імперії. У вересні 1905 року за рішенням Міської думи в Києві було організовано Особливий комітет із спорудження пам'ятника Т.Г.Шевченку. Комітет сформував журі з проведення конкурсу на кращий проект пам'ятника, до складу якого, до речі, увійшов і викладач КПІ, уславлений український художник Микола Пимоненко. Головою журі було обрано відомого скульптора, автора пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві Леоніда Позена.
Плани щодо відзначення столітнього ювілею "мужицького поета" влаштовували далеко не всіх. Очільників держави і чиновників різних рангів непокоїло, що відзначення століття Шевченка може набути політичного забарвлення і навіть перерости в антиурядові виступи. Як засвідчило життя, ці побоювання таки справдилися, але великою мірою їх причиною були недолугі рішення і дії самої ж влади, яка наполегливо і, часом, підступно чинила перепони в організації урочистостей. Активно перешкоджали увічненню пам'яті Шевченка і представники деяких громадських організацій правомонархічного спрямування. Цих вірних слуг режиму надзвичайно болісно уразив, наприклад, той факт, що на перший конкурс на кращий проект пам'ятника Шевченку в 1909 році прийшло 64 роботи, тоді як на конкурс із створення пам'ятника імператору Олександру ІІ, що у той же період проходив у Києві, – лише 20.
Утім, попри велику кількість надісланих проектів, жоден з них журі не задовольнив. Тому невдовзі був оголошений новий конкурс. 15 лютого 1911 року журі, яке тепер очолював відомий український художник Опанас Сластіон, розглянуло 46 поданих проектів, і знов-таки, переможця не визначило. Першу премію не дали нікому. Другу було присуджено викладачу мистецької школи в Києві та керамічного технікуму в Миргороді Федору Балавенському, третю – учневі Сластіона скульптору Михайлові Гаврилку.
Тим часом у місті точилася боротьба за місце для пам'ятника. Члени клубу російських націоналістів зчинили галас, що, мовляв, на Михайлівській площі перед "російським навчальним закладом" (там розміщувалося Перше реальне училище) не можна ставити пам'ятника діячеві, який усе життя був ворогом монархії, і запропонували встановити там пам'ятник княгині Ользі. Урешті-решт міська влада прийняла рішення, що монумент Шевченку, на який вже було дано "височайший" дозвіл, споруджуватиметься на перетині вулиць Караваєвської та Великої Васильківської (нині – площа Л.Толстого). Це виглядало як знущання: майже навпроти майбутнього пам'ятника розташовувалися Караваєвські лазні, неподалік містилася редакція правомонархічної газети "Киевлянин", навколо були розсипані неохайні дрібні крамнички. Тому Об'єднаний комітет з таким рішенням не погодився. Різко проти нього виступила і українська громадськість: на адресу київських владців, членів Об'єднаного комітету і до київських газет пішли листи та звернення, автори яких не лише обурювалися, але й пропонували свої варіанти розміщення монумента. Урешті-решт Комітет зупинився на двох варіантах. Основним було обрано місце на дніпрових кручах Петровської алеї, за відомим патонівським парковим містком, запасним – Володимирську гірку навпроти Олександрівського костелу. Проте Міська дума наполягла на своєму.
Що ж до проекту Балавенського, який Об'єднаний комітет запропонував авторові доопрацювати, то вписати його в простір Караваєвської площі той не спромігся, чи, радше, не схотів. Тож було оголошено черговий, третій за ліком конкурс. Його результати були розглянуті в грудні 1912 року. Жоден з 37 проектів журі також не підтримало. Тому в травні наступного року Об'єднаний комітет знов оголосив конкурс і особисто запросив до участі в ньому найвідоміших українських і закордонних скульпторів. Підбиття його підсумків відбулося в лютому 1914 року. Журі нарешті визначилося і рекомендувало після донесення деяких змін спорудити пам'ятник за проектом російського скульптора Леоніда Шервуда. Але Комітет, склад якого, так само як і склад журі, кілька разів оновлювався, цього рішення не затвердив і переможцем оголосив італійського майстра Антоніо Шіортіно, проект якого з самого початку зазнавав серйозної критики як з боку фахівців, так і від представників патріотично налаштованих киян. Це надзвичайно обурило частину його членів. "Враховуючи, що рішення Комітету у засіданні 3-го лютого 1914 року про встановлення пам'ятника за проектом п. Шіортіно, який не має, на нашу думку, жодних художніх достоїнств, – написали у своєму листі до голови Об'єднаного комітету уславлений історик, мистецтвознавець і громадський діяч, директор Міського музею Микола Біляшівський та відомий архітектор і художник Василь Кричевський, – є образою і наругою над пам'яттю поета-художника, ми, не бажаючи брати участь у такій ганебній справі, просимо не вважати нас більше членами Комітету".
Проте справа зрушила з місця, і Шіортіно отримав замовлення на виготовлення пам'ятника в Римі з наступним перевезенням його до Києва. Та не судилося – невдовзі почалася Перша світова війна, і все, пов'язане з українським життям, потрапило під заборону.
"Історичну справедливість" відновили більшовики в 1919 році, які згідно з ленінським планом "монументальної пропаганди" скинули пам'ятник княгині Ользі на Михайлівській площі, а на його місці встановили гіпсове погруддя Шевченка роботи скульптора Бернарда Кратко. Втім, простояв цей бюст зовсім недовго і був знищений чи то денікінцями, чи то польськими солдатами під час однієї із змін влади у Києві.
І лише, як сказано вище, у 1939 році, з нагоди відзначення стодвадцятип'ятиліття Кобзаря пам'ятник йому було встановлено в Києві. Авторами його стали скульптор Матвій Манізер, архітектором – Євген Левінсон. Тут уже можна говорити про історичну справедливість без усяких лапок: пам'ятник встановлено на тому самому місці, де до революції стояв пам'ятник Миколі І – найлютішому ворогу будь-якої незалежної думки й головному мучителю і гонителю Тараса Шевченка.