Наприкінці листопада минулого року в НТУУ "КПІ" відбулася непересічна подія: у Великій фізичній аудиторії пройшло урочисте відкриття-презентація нового обладнання для проведення відеоконференцій та телемостів і організації дистанційного навчання. Великі інтерактивні екрани і потужні комп'ютери дають змогу проводити в ній лекційні та семінарські заняття за участю викладачів і студентів університетів зі Словаччини, Великобританії, Франції, Росії та України, які долучилися до проекту, започаткованого Центрально-Європейським університетом м. Скалиця (Словаччина). В КПІ відкрито ще дві такі аудиторії, але найбільшу кількість студентів – аж 350 – може приймати саме Велика фізична! В цьому є певна закономірність, адже понад сто років тому проектант і замовники задумували її як найсучаснішу, найкраще обладнану, найзручнішу для проведення лекцій, взагалі най-, най-, най… Утім, усе по порядку.
…Напевно, немає серед наших читачів людини, яка не знала б, що автором проекту будівель Київського політехнічного інституту та планувальних рішень його садиби був відомий петербурзький зодчий, академік архітектури Ієронім Кітнер. Саме його проект під промовистим шифром "Prestissimo" (тобто, "Дуже-дуже швидко") був у квітні 1898 року визнаний кращим з-поміж восьми представлених на конкурс, оголошений Комітетом з улаштування інституту.
Робота над реалізацією проекту розпочалася буквально наступного дня після визначення переможця конкурсу: в Петербурзі група архітекторів під керівництвом Кітнера готувала робочі креслення, кошториси та розрахунки, а у червні розпочалися роботи і на території, виділеній для будівництва.
Невдовзі у Кітнера стали виникати конфлікти з будівельною комісією, створеною для технічного нагляду. Почалося все з грошової винагороди, яка не влаштовувала відомого архітектора. До того ж, Кітнер не міг увесь час перебувати в Києві, і його відсутність знов-таки спричиняла постійні сутички з членами комісії. Урешті-решт, 1 червня 1900 року він відмовився від подальшої роботи над проектом, і за деякий час його обов'язки як головного будівничого перебрав на себе Олександр Кобелєв.
Зрозуміло, що над спорудженням інститутських корпусів працював не лише він. Дуже помітний слід назавжди залишив по собі в стінах Київської політехніки молодий викладач архітектурного креслення та архітектурного проектування КПІ Василь Осьмак.
Саме Осьмак став автором проекту найвідомішої аудиторії Київського політехнічного інституту – Великої фізичної.
З самого початку роботи над цим проектом підкомісія у справі складання проектів Комітету з улаштування інституту висувала до Великої фізичної аудиторії доволі високі вимоги. Вони були викладені у "Программе на составление проекта зданий Политехнического института в г.Киеве" і передбачали не тільки зведення амфітеатру, але й спорудження лабораторій, допоміжних приміщень та забезпечення природного освітлення аудиторії. Вона мала бути дуже великою за площею, оскільки фізика викладалася на всіх відділеннях інституту, та відповідати ще низці критеріїв. На вимогу керівника кафедри фізики ординарного професора Георгія Де-Метца проект перероблявся кілька разів. Як член будівельної комісії Де-Метц здійснював і постійний нагляд за ходом будівництва.
За розмірами, продуманістю конструкції та обладнанням Велика фізична аудиторія вийшла кращою, ніж подібні аудиторії провідних вищих технічних навчальних закладів Франції, Німеччини, Угорщини, Австрії та інших європейських країн. Вона і нині є, можливо, найзручнішою потоковою аудиторією КПІ, а на початку ХХ століття просто вражала сучасників своєю площею (387,1 кв. м), висотою (від підлоги до стелі над столом лектора висота сягає 13,4 м), кількістю місць для слухачів та їх розташуванням, яке дозволяє добре бачити і чути лектора з будь-якої точки. А ще освітленням: вона освітлювалася не лише великими вікнами з боку фасаду корпусу, але й зі скляної стелі над дошкою викладача, а в темну пору дня – електричним світлом: під стелею висіла люстра на 100 лампочок, ще стільки ж лампочок були розміщені в розвішаних по стінах 20 бра, все це живилося від власної інститутської електростанції. Якщо лектору потрібно було скористатися "чарівним ліхтарем" (так тоді називали проектор), вікна за допомогою електроприводу закривалися великою сукняною чорною шторою. Велика фізична була обладнана подвійною дошкою такої само конструкції, як і нині, водо- і газопостачанням та водовідведенням, труби якого були підведені до лекторського столу для демонстрації дослідів, тощо. Оскільки аудиторія призначалася не лише для читання лекцій для студентів-політехніків, але й для проведення інших громадських заходів, її було обладнано й окремим парадним входом з вестибюлем з фасадного боку.
Штукатурні роботи в аудиторії та вісім гіпсових погрудь видатних фізиків виконала скульптурна майстерня італійця Еугеніо Сала – митця, який оздобив своїми творами відомий кожному киянинові будинок з химерами Владислава Городецького та низку інших архітектурних перлин нашого міста. Ще вісім гіпсових портретів були виконані в Берліні в скульптурній майстерні братів Мішель.
Однією з родзинок оздоблення, яка підкреслювала строгість наукових підходів, які культивуються в цьому приміщенні, стала плита з викарбуваними на ній географічними координатами цього місця – північна широта 50 градусів, 27 хвилин, 2 секунди; східна довгота від Гринвіча 2 градуси, 1 хвилина, 51 секунда; висота над рівнем океану – 179 м.
Як і задумувалося, аудиторія швидко стала місцем, популярним серед киян, які цікавилися наукою: тут час від часу читали лекції для публіки не лише професори КПІ, але й науковці з інших міст. Наприклад, саме в ній у жовтні 1908 року з публічною лекцією про повітроплавання з величезним успіхом виступив "батько російської авіації" Микола Жуковський. Ті, кому пощастило бути на ній присутнім, згадували, що видатний учений завершив свою розповідь про перспективи розвитку літальних апаратів, важчих за повітря, запуском привезеної з Парижа моделі аероплана з гумовим двигуном, який пролетів майже через усю аудиторію.
А за три роки до того, під час революції 1905 року Велика фізична аудиторія КПІ стала місцем проведення першого засідання Київської ради робітничих депутатів. Вона була обрана невипадково – з самого початку того буремного року тут відбувалися студентські сходки протесту. Власне, осередком революційної активності був і сам інститут – не в останню чергу тому, що по сусідству з ним містилися кілька великих київських підприємств – чавуноливарний і механічний завод Гретера і Криванека, завод ковкого чавуну Унгермана і Неєдли, трохи далі – фабрика сівалок Фільверта і Дедіни та інші – боротьбу робітників яких активно підтримали студенти. Тож і 1917 року саме в ній розмістився бойовий штаб робітничих загонів Шулявки.
А проте, звичайно, Велика фізична, насамперед, слугувала справі підготовки інженерів. До утворення в КПІ факультетів гуманітарного напрямку лекції з фізики в ній слухали студенти практично всіх спеціальностей.
Ця аудиторія була для Василя Осьмака першою великою роботою в Києві. Далі були такі знакові для нашого міста об'єкти, як приватна жіноча гімназія Олександри Дучинської на вул. Тимофіївській (тепер це вулиця Михайла Коцюбинського), 7, бібліотека Університету Святого Володимира по вул. Володимирській, 62 (нині там міститься філіал Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського), корпус гуманітарних кафедр університету по вул. Володимирській, 58 (тепер там – університетська бібліотека ім. М.Максимовича), будівлі Клінічного містечка Університету Св. Володимира на Байковій горі, особняк професора медицини університету Михайла Дітеріхса по вул. Тимофіївській, 3 та інші. До речі, тісна співпраця з університетом пояснювалася тим, що з 1908 року Василь Осьмак працював на посаді його архітектора.
Працював він не лише в Києві: у 1910 році за його проектом були зведені споруди земської лікарні в рідному йому містечку Гоголів тодішнього Остерського повіту, в якому він народився у 1870 році. Тоді ж він спорудив там ще й будинок вищого повітового училища (школу) та Народний дім у місті Остер.
Утім, більша частина його життя, за винятком років навчання в Петербурзькому інституті цивільних інженерів імператора Миколи І, який він закінчив у 1895 році, й короткого періоду роботи в будівельному відділенні Волинського губернського правління в Житомирі, пройшла в Києві. Сюди його батька, спадкового дворянина Олександра Осьмака перевели в 1872 році, де до кінця життя він прослужив помічником інспектора Володимирського кадетського корпусу.
Отже, у 1896 році Василь Осьмак повернувся до Києва і почав працювати в архітектурному відділі управління Південно-Західної залізниці, де взяв участь у проектуванні і спорудженні об'єктів Біловезької гілки цієї залізниці. А в 1900 році на запрошення першого директора КПІ Віктора Кирпичова він обійняв посаду штатного викладача новоствореного інституту і, як уже сказано вище, взявся за проектування Великої фізичної аудиторії.
Перша світова війна значно скоротила обсяги будівельних робіт у Києві. Тож у 1917 році Василь Осьмак повернувся до викладацької діяльності: на запрошення деканату інженерного факультету КПІ він обійняв посаду професора спеціальної архітектури, а в осінньому семестрі 1918 року ще й замінив викладача архітектурного проектування і креслення відомого архітектора Іполита Ніколаєва. До проектувальної діяльності він, не полишаючи роботи в інституті, повернувся лише за кілька років по тому: разом з архітекторами Щусєвим і Альошиним він розробив проект школи. Вона була побудована на Шулявці (тоді цю робітничу околицю в дусі часу називали Жовтнівкою), неподалік від КПІ в 1931 році й існує дотепер – це спеціалізована школа з поглибленим вивченням англійської мови №71 по провулку Польовий, 10. Її будівля, до речі, стала однією з перших у творчості Осьмака, де він відійшов від звичних класичних форм – у ній сміливо осмислені популярні в ті часи конструктивістські рішення.
Колишньому статському раднику (цей класний чин, який відповідав першому генеральському чину в армії, він отримав на посаді архітектора Університету Святого Володимира) Василю Осьмаку працювати в нових умовах було нелегко. Недовіра з боку влади як до "буржуазного спеца", та чистки, які щороку проводилися в інституті, створювали нестерпну психологічну атмосферу. Проте він продовжував робити свою справу, понад те, завоював повагу серед студентів, більшість з яких тепер походила аж ніяк не з привілейованих шарів суспільства. І саме Осьмак виступив з ініціативою організувати в 1926 році на інженерному факультеті відділення комунального будівництва. На його базі 1930 року було створено самостійний виш – Київський будівельний інститут (тепер це – Київський національний університет будівництва і архітектури). Але все це не убезпечило його від арешту.
Ув'язнений він був у 1931 році у сфабрикованій проти технічної інтелігенції "Справі промпартії", точніше, її "київського філіалу". Судова трійка при Комісії ДПУ УРСР засудила його до 5 років таборів. Утім, покарання він відбував не в таборі, а в "шарашці" – тобто в організації, в якій використовувалася праця ув'язнених фахівців. Широко відомими нині є шарашки авіаційного профілю – в них "сиділи" і працювали такі відомі авіаконструктори, як А.Туполєв, М.Полікарпов, Д.Григорович, В.Петляков та інші. Менше відомо про шарашки інших профілів, але вони були, і крізь них пройшло багато спеціалістів, яких потім стали вважати гордістю радянської науки і техніки. В одну з таких "установ" потрапив і Василь Олександрович.
З огляду на кваліфікацію та величезний досвід, йому було довірено очолити групу ув'язнених архітекторів, серед яких були навіть студенти. Ці в'язні спроектували і побудували декілька відомих тепер кожному киянинові об'єктів: клуб ОДПУ (тепер там розташовується Театр юного глядача), казарми конвойних військ (там тепер – Міністерство внутрішніх справ України), клуб "Н-ського полку Військ ОДПУ ім.тов. Реденса" (тепер там – Центр культури та мистецтв МВС). Навесні 1932 року В.Осьмака з-під варти було звільнено, і решту свого строку він відбував умовно. Утім, місця роботи не поміняв – жив удома, а працював у тій самій шарашці в колишньому особняку графині Уварової на Липках. Тож і завдання групі під його керівництвом ставили співробітники НКВС. У ті роки був зведений комплекс споруд стадіону "Динамо" (нагадаємо, з моменту створення в 1924 році і до сьогодні цим фізкультурно-спортивним товариством опікуються силові структури), кілька житлових будинків для працівників "органів" тощо.
У 1933 році, після створення проектних організацій Київської міської ради Василь Осьмак очолив 2-гу архітектурно-художню майстерню. Однією з помітних його робіт (спільно з архітектором Володимиром Беспаловим) стала монументальна набережна Дніпра з шосе, широкими парапетами, сходами – виходами до ріки, і чавунною огорожею. Ще однією значною роботою були споруди комплексу Дніпра на розі вул.Овруцької та Подільського узвозу. А останніми у творчому житті стали проекти поштамту і наркомату зв'язку (спільно з архітектором Сергієм Германовичем). Ці будівлі були споруджені в 1938–1941 роках на Хрещатику, але стояти їм судилося недовго – вони були знищені вибухами 24 вересня 1941 року.
Німецької окупації Василь Олександрович не пережив. Він помер 7 січня 1942 року. Дружина поховала його біля батьків на Солом'янському цвинтарі, а на початку червня того ж року упокоїлася там і сама. Могили їхні до нашого часу не збереглися…
Однак залишилися десятки об'єктів, побудованих за його проектами, у тому числі й Велика фізична аудиторія, що була і залишається однією з візитівок нашого університету.
| Долучення | Розмір |
|---|---|
| k-1-vfa.jpg (57.09 КБ) | 57.09 КБ |