За перші пожовтневі роки і в період громадянської війни, незважаючи на політичні зміни в Україні, КПІ залишався вищою школою старого типу. Як і чимало інших вищих навчальних закладів, він зберігав сталу структуру: в інституті функціонували чотири факультети — механічний, інженерний, хімічний і агрономічний, а влітку 1918 р. було створено електротехнічний факультет [1, с. 33]. Число студентів сягало 1458 чоловік [2, с. 57]. Серед них переважали вихідці з дворянства (30 %), духівництва, купецтва і промисловців (16 %), досить високою була питома вага міщан (34 %), заможних селян (17 %), 2,5 % становили іноземці [2, с. 55].

Заняття в інституті продовжувались до листопада 1918 р. За розпорядженням Директорії інститут, як і інші вузи, де викладання проводилось російською мовою [1, с. 34], було закрито. Навчання відновилося на короткий час з січня — лютого 1919 р. після визволення України від німецько-австрійських та антантівських військ і продовжувалось до серпня, тобто до захоплення Києва армією Денікіна.

Декретом радянського уряду наприкінці січня 1919 р. усі вузи України підпорядковувалися Наркомосу республіки і бралися на утримання держави [4, с. 37]. У лютому 1919 р. було створено державну комісію для підготовки реформи вищої школи. Декрет Раднаркому від 2 березня 1919 р. «Про вступ до вищої школи» відкривав дорогу до вузів усім бажаючим, навіть особам, які не мали дипломів і посвідчень про освіту.

Згідно з постановою відділу вищої школи Наркомосу УСРР від 28 травня 1919 р. в усіх вузах республіки мали читати лекції і проводити практичні заняття у вечірні години для робітників [5, с. 24]. Від 1 березня 1919 р. було скасовано плату за навчання, запроваджено соціальне забезпечення студентства. Одним із важливих завдань залишалась реорганізація управління вищими навчальними закладами України. 11 березня 1919 р. відділ вищої школи Наркомосу УСРР видав постанову, за якою керівництво науковою, навчальною і просвітницькою роботою вузу доручалося відповідним радам. Наукова рада повинна була організувати науково-дослідну роботу, навчальна — керувати навчальним процесом, просвітницька — поширювати знання серед населення. Керівництво господарською діяльністю вузу покладалося на господарський комітет. Управління вищим навчальним закладом зосереджувалося в руках комісара, призначеного Наркомосом УСРР [3, с. 48]. Так, комісаром КПІ був призначений Ф. Блохін [6, с. 2]. В інституті почали працювати науково-навчальна, наукова і факультетська ради, господарський комітет.

Число професорів та викладачів на хімічному факультеті на той час сягало 50 чоловік (Є.П. Вотчал, Г.Г. Де-Метц, Д.К. Добросердов, І.Д. Жуков, В.П. Іжевський, В.А. Косинський, М.П. Чирвінський, В.Г. Шапошников та ін.), на механічному — 55 (К.X. Абрамович, Є.П. Бабич, М.О. Воропаєв, І.М. Ганицький, Г.М. Губарєв та ін.), на інженерному — 46 (О.П. Артем'євський, М.С. Брагінцев, П.В. Воронець, М.Б. Делоне, В.П. Єрмаков, П.Ф. Єрченко, В.Ф. Іванов та ін.), на електротехнічному — 26 (К.Ф. Аралович, П.В. Воронець, О.Г. Гольдман, Г.Г.Де-Метц, Д.К. Добросердов, А.В. Круковський, М.Л. Кучеров, Я.М. Маркович та ін.), на агрономічному — 40 чоловік (В.В.Колкунов, В.П.Устьянцев, Г.А. Левітський та ін.) [7, с. 11]. Всього на 1 квітня 1919 р. професорів та викладачів КПІ налічувалося 172 чоловіки [8, с. 140].

До органів управління інститутом входили студенти, викладачі, асистенти і службовці. Наприклад, у раді агрономічного факультету працювали студенти М.Г. Лаптійчук, Д.Т. Пархоменко, викладач Г.А. Левітський, асистент К.І. Павловський [9, с. 70].

Голова господарського комітету Я.М.Маркович в одній з доповідних записок відзначав, що з приходом денікінців « Київський політехнічний інститут почав жити за старим статутом. Рада інституту ухвалила: прийом на перший курс не проводити і лекцій не читати. Дозволялися часткові заняття з креслення, проектування, а також захист спеціальних проектів. Студентів навчалося дуже мало, господарське життя інституту ледь тліло. Службовці отримували платню, яка не відповідала на той час цінам на товари першої необхідності » [1, с. 33]. На 1 січня 1920 р. в інституті залишилось 75 професорів та викладачів, 20 лаборантів. Значно зменшилося число студентів.

На початку 1920 р., після визволення від денікінців, діяльність вузів відновилася. В країні відчувалась гостра потреба у кваліфікованих кадрах, треба було відбудовувати зруйноване господарство. В зв'язку з цим велика відповідальність покладалася на керівні органи народної і професійної освіти. Зокрема діяльністю вузів на місцях керували управління вищими школами, які підпорядковувалися безпосередньо Наркомосу УСРР. В управліннях працювали науково-академічний, адміністративно-академічний, господарсько-фінансовий відділи, а також відділ соціального забезпечення студентів.

9 червня 1920 р. Наркомос УСРР видав « Інструкцію управлінням вищої школи на місцях », що стала тимчасовим Статутом вузів. У ній визначалися напрями перебудови навчально-методичної роботи і реорганізації вузів, зокрема передбачалися перегляд навчальних планів і програм, поєднання теоретичного вивчення матеріалу з тривалою виробничою практикою. Для прискореного випуску фахівців пропонувалося запровадити трисеместрову систему навчання, підвищити дисципліну, поліпшити методи викладання, створити нові органи внутрішнього управління вищими навчальними закладами — вузівські ради і їх президії, до роботи в яких залучати представників організованого студентства [3, с. 57].

Проблемами внутрішнього життя КПІ займалися факультетські ради і об'єднані зібрання їх президій. Функції президії полягали у визначенні та формуванні структури факультетів, розгляді і затвердженні річних науково-навчальних звітів, відрядженні представників на з'їзди і конференції тощо [10, с. 96]. Голова і секретар об'єднаного зібрання президій стежили за втіленням у життя декретів і розпоряджень Наркомосу УСРР, підтримували зв'язок з ним від імені вищого навчального закладу, зберігали печатку вузу [10, с. 98]. Крім того, в інституті було створено господарський комітет під головуванням проф. Я.М. Маркевича. Об'єднане зібрання президій очолив проф. М.А. Прилєжаєв, головами рад механічного факультету були проф. О.Я. Ступін, інженерного — проф. Є.О. Патон, хімічного — проф. М.А. Прилєжаєв, агрономічного — проф. Є.П. Вотчал, електротехнічного — А.В. Круковський. До об'єднаного зібрання факультетських рад інституту, президій факультетських рад, господарського комітету входили 162 представники від студентства. В інституті налічувалось 58 навчально-допоміжних установ. Особовий склад інституту включав 266 чоловік [10, с. 96]. Навчальну роботу забезпечували кафедри математики, механічної технології, фізики, електротехніки, будівельного мистецтва і архітектури, хімії, хімічної технології, технології будівельних матеріалів, металургії, ботаніки, зоології, землеробства, зоотехніки, сільськогосподарської економіки і статистики, геології і мінералогії, політекономії і статистики [10, с. 96].

За часів громадянської війни чисельність студентів у вузах України була дуже нестійкою. Так, на 4 серпня 1920 р. у КПІ навчалося 5324 студенти, прийняті до вузу в попередні роки, і 1117— у липні 1920 р., тобто всього 6441 чоловік [10, с. 96]. Це збільшення пояснюється тим, що багато студентів було зараховано формально. Наприклад, на хімічному факультеті із 863 студентів за списком у січні 1921 р. відвідували заняття тільки 177 [11, с. 4]. Слід зауважити, що на той час КПІ був об'єднаний з Вищим технічним інститутом, в якому налічувалося 200 студентів [9, с. 59].

У травні 1920 р. Наркомос УСРР видав розпорядження про відкриття літнього семестру і створення у технічних вузах спеціальних комісій для організації прискореного випуску інженерів. У постанові Раднаркому УСРР від 5 липня 1920 р. « Про прискорення випуску інженерів » визначався термін прискореної підготовки — від 1 липня до 1 листопада 1920 р. До занять допускалися практично всі студенти старших курсів, здатні за чотири місяці виконати навчальні завдання, на які в звичайних умовах відводилося рік чи два. Підприємства, установи, військові частини зобов'язувалися відряджати до інститутів усіх, хто не завершив навчання і хотів це зробити за короткий час. Допущені до занять прискореного циклу оголошувалися мобілізованими і забезпечувалися пайком [12, 13, с. 229, 43].

На 10 серпня 1920 р. у КПІ таких студентів навчалося 192, з них на механічному факультеті — 63, інженерному — 59, хімічному — 38, агрономічному — 32 [10, с. 96]. Для занять з ними було залучено 90 професорів і викладачів.

Проте громадянська війна, і зокрема вторгнення в Україну біло-поляків навесні 1920 р., негативно позначилося на роботі КПІ. Наукове, навчальне і господарське життя ледь тліло, розкрадалося цінне інститутське майно. Наказом Управління вищої школи від 8 листопада 1920 р. за № 184 [15, с. 5] інститут у зв'язку з занепадом його науково-педагогічної і господарської діяльності й невідповідністю вимогам сучасного життя закривався, а його особовий склад звільнявся. Усі викладацькі і службові штатні посади оголошувалися вакантними. До передачі справ і майна новому особовому складу звільнені працівники залишалися на місцях і виконували свої обов'язки, отримуючи за це належну платню.

Для реорганізації КПІ в листопаді 1920 р. було створено організаційну раду, до якої увійшов 21 чоловік (О.П. Артем'євський, В.Ф. Бобров, С.Ф. Веселовський (голова), О.Г. Гольдман, А.М. Качаловський, І.А. Ладиженський та ін.). Зауважимо, що до неї входили також представники від інститутських громадських організацій. Організаційна рада, відповідно до наказу, на рік обрала ректора, секретаря і деканів, секретарів факультетів (механічного, інженерного, хімічного, агрономічного, електротехнічного), які після затвердження Управління вищої школи приступили до роботи. Організаційна рада інституту мала складати навчальні плани і вирішувати організаційні питання стосовно науково-навчального і господарського облаштування інституту, кадрові питання [16, с. 1]. Обраний ректор і декани факультетів утворили тимчасове правління інституту, яке у своїй роботі керувалося постановами організаційної ради і було його виконавчим органом. Організаційна рада працювала з 10 листопада 1920 до 22 березня 1921 р. Особовий склад інституту за цей період майже не змінився, але поступово в ньому сформувалася активна група, яка вносила позитивні зміни у роботу вузу і розбудовувала його на новій основі. До неї увійшли найініціативніші професори, викладачі, студенти.

Організаційна рада і призначена нею комісія встановили, що студентська маса «деформована». Для виправлення становища кожному студенту чи групі студентів надавалася можливість укладати приватні угоди з професорами чи викладачами і складати їм заліки. Оскільки інститут не опалювався, заняття відбувалися на квартирах професорів. Облік студентів і занять не проводився, навчальні плани і програми не переглядалися, залишалися дореволюційними. Особлива увага засереджувалася на навчанні студентів прискорених випусків. На 1 жовтня 1920 р. в інституті налічувалося 249 студентів цієї категорії, в тому числі на механічному факультеті — 85, інженерному — 74, хімічному — 46, агрономічному — 44. За станом на 1 листопада 1920 р. на інженерному факультеті навчалось 76 студентів (середня успішність 40,4 %), механічному — 81 (53,5%), хімічному — 52 (94,4 %), агрономічному — 39 (55,3 %), проте закінчили інститут лише два студенти. Отже, результати навчання, навіть студентів прискорених випусків, виявилися незначними [15, с. 7].

Організаційна рада і правління на чолі з проф. С.Ф.Веселовським доклали багато зусиль до того, щоб упорядкувати навчальний процес. Було складено нові навчальні плани на факультетах для студентів усіх курсів, переглянуто і змінено навчальні програми. Тривалість курсу навчання становила три роки. За цей період студенти мали одержати спеціальність інженерів.

На перший курс приймалися особи, що закінчили школу другого ступеня чи мали знання відповідного обсягу. Кожний рік навчання поділявся на три триместри, триместр тривав в середньому три місяці, а навчальний тиждень — 40—45 годин.

В основу нового навчального плану було покладено такі принципи: усунення багатопредметності шляхом злиття однорідних курсів в один, який, таким чином, давав комплекс наукових знань, необхідних студентам; формування у студентів широкого світогляду; розвиток активного мислення. Передбачалось обов'язкове вивчення іноземних мов та української мови. Для полегшення проходження курсу і уникнення перевантаження студентів знаннями, не пов'язаними з основним фахом, з п'ятого триместру визначалася майбутня спеціалізація студентів. Наприклад, на механічному факультеті готували інженерів-технологів та інженерів-механіків. Перші спеціалізувались на обладнанні заводських і фабричних будівель та підприємств і складанні детальних розрахунків, другі — на конструюванні, тобто мали поліпшувати і створювати нові типи двигунів, верстатів, приладів, сільськогосподарських знарядь та ін. Інженери-технологи, починаючи з п'ятого триместру, обов'язково вивчали геодезію, опалення і вентиляцію, заводську архітектуру, фізико-хімію, загальну хімічну технологію, водогони і каналізацію, організацію робіт на заводах тощо; інженери-механіки — машинобудування і методи конструювання, прикладну механіку, регулювання машин, опір матеріалів, металографію, технічний аналіз металів і пального та ін. Після шостого триместру студенти мали практику на заводах. Інженери-технологи складали проекти обладнання заводів та їх кошториси; інженери-механіки — здійснювали підготовку конструкцій тих чи інших машин, розраховували міцність, визначали якість матеріалів і т. ін.). На сьомому і восьмому триместрах інженерів-механіків за спеціалізацією поділяли на сім відділів. Таким чином досягалася можливість удосконалення знань з основних для даного фаху дисциплін. Протягом дев'ятого триместру студенти складали спеціальний проект за обраним фахом.

У роз'ясненні до навчального плану механічного факультету вказувалося, що предмети протягом триместрів вивчалися послідовно: знання з певного циклу дисциплін базувалися на вже раніше здобутих. У навчальному плані передбачалися такі напрями спеціалізації: теплотехніка, гідравліка, повітродув і холодильні установки, авіація, технологія машинобудування і механічних установок, сільськогосподарська індустрія. Для кожного напряму в навчальному плані визначалися спеціальні курси для читання.

Приблизно за такими принципами складалися навчальні плани і на інших факультетах інституту [17, с. 134]. При цьому значна увага приділялася соціально-політичним і економічним дисциплінам: історії України, радянському законодавству, політичній економії, статистиці, історії і теорії кооперації [14, с. 12].

1921 р. Укрголовпрофосвіта видала « Тимчасове положення про вищі навчальні заклади України », яким підтвердила трирічний термін навчання, а для перегляду навчальних програм рекомендувала створити на факультетах комісії з фахівців, тобто предметні комісії. Згідно з вимогами «Тимчасового положення» було переатестовано професорсько-викладацький склад і деяких викладачів звільнено. Вакантні посади зайняли нові викладачі, переважно з великим досвідом роботи. Працюючи у неопалюваних лабораторіях, не маючи необхідної бібліотеки (багато книг з бібліотеки КПІ було разкрадено, близько 6 тис. томів книг зберігалося на квартирах співробітників) частина професури все ж продовжувала наукову роботу.

У березні 1921 р. інститут відвідав нарком освіти України Г.Ф.Гринько. Він визнав, що організаційна рада і тимчасове правління інституту чимало зробили для реорганізації вузу. Організаційну раду було розпущено, а керівництво інститутом покладено на новопризначене правління КПІ з ректором проф. М.А.Кухаренком на чолі. Нове правління продовжило роботу по реорганізації інституту, зробивши перші серйозні кроки на шляху до пролетаризації вузу. Чимало зусиль було докладено до того, щоб відселити з території інституту майстерні губернського транспорту і натомісць відкрити майстерні КПІ.

Навесні 1921 р. відбувся перший повоєнний набір до вузу. На перший курс було прийнято 870 студентів, з них на інженерний факультет — 184, механічний — 162, хімічний — 166, електроенергетичний — 164, агрономічний — 194.

При прийомі перевага віддавалася вихідцям з робітничого класу і трудового селянства [15, с. 8]. Згідно з декретом Раднаркому України від 7 березня 1921 р., 19 травня у КПІ було відкрито робітничий факультет, який за браком придатного приміщення тимчасово розмістився у будинку 32, що на вул. Пушкінській [15, с. 8]. До 1 серпня для робфаку було підготовлено навчальний план, детально розроблено програми з усіх предметів, а також окреслено нові методи роботи з слухачами [18, с. 34]. Робфаки готували робітників і селян до навчання у вузах. 1920/21 навчального року інститут закінчили 35 робфаківців [15, с. 8].

Робота, що розгорнулася в інституті влітку 1921 р., ледь не припинилася з початком морозів, оскільки приміщення не опалювалися (дрова, з великими труднощами заготовлені влітку, не завезли). Щоб вийти із скрутного становища, необхідно було вжити рішучих заходів і залучити до роботи весь колектив вузу. Але М.А. Кухаренко був перевантажений роботою поза інститутом. Тому на його місце у грудні 1921 р. було призначено колишнього заступника декана механічного факультету В.Ф. Боброва [15, с. 8]. Новий ректор у своїй діяльності спирався на свідоме студентство і робфаківців, яких на той час вдалося перевести на територію інституту, а також на значну частину викладачів.

Новий стиль керівництва дав свої наслідки. Спільними зусиллями було забезпечено навчання взимку. За допомогою робітників учбово-механічних майстерень було відремонтовано внутрішні приміщення і технічне господарське обладнання вузу. Невелику, але досить відчутну матеріальну допомогу інституту надав Цукортрест, першим забезпечивши стипендію 90 студентам вузу. У лютому 1922 р. почала працювати інститутська електростанція, що стало значною подією у житті колективу.

У січні 1922 р. інженерно-будівельний інститут було реорганізовано у факультет інженерів шляхів сполучення в складі КПІ. 26 серпня 1922 р. наказом НКШС за № 1366 інститут було включено до числа патронованих вищих навчальних закладів, призначено 50 студентам стипендії і забезпечено робочі місця для літньої практики [19, с. 7]. Спочатку на факультеті інженерів шляхів сполучення готували технічний персонал для сухопутних і водних шляхів України, пізніше — фахівців з експлуатації залізниць і повітряних шляхів сполучення [14, с. 12]. За даними реєстрації студентів, уперше здійсненої взимку 1922 р., їх налічувалося 2081, 1921/22 н. р. закінчили інститут усього 75 чоловік [15, с. 11]. Восени 1922 р. до вузу було зараховано 510 студентів, з них робітників — 138, селян— 111, трудової інтелігенції і службовців— 261.

Група досвідчених робфаківців на початку 1922/23 н. р. відремонтувала чотири парових котли, що не працювали з 1916 р. Усі приміщення інституту почали опалюватися і постачатися водою.

1923 р. було проведено ремонт приміщень і відновлено технічне обладнання лабораторій, створено авіаційні майстерні, радіотехнічну лабораторію, дослідну станцію сільськогосподарського виробництва, електромеханічну лабораторію, майстерні для ремонту точних приладів тощо. Було відновлено роботу бібліотеки, здійснено переоблік книжок, розпочато регулярну підписку на газети та журнали, у тому числі закордонні. Навчальний процес поступово стабілізувався. Зусиллями предметних комісій було складено навчальні плани, програми курсів, розроблено нові методи викладання і, найголовніше, здійснено поступовий перехід від лекційного навчання до лабораторного вивчення наук, практичної роботи на підприємствах, встановлення зв'язку науки з виробництвом [14, с. 34].

1 вересня 1922 р. на базі агрономічного факультету було створено сільськогосподарський інститут. Його ректором став проректор КПІ проф. І.І.Касьяненко [15, с. 10]. Два інститути — політехнічний і сільськогосподарський — разом з їх робфаками, профкомами склали єдиний навчальний Комбінат.

Якщо 1922 /23 н. р. зусилля колективу інституту спрямовувалися на відновлення вузівського господарства, то 1923/24 н. р. — на удосконалення і розробку навчальних програм з урахуванням цільового призначення вузу — випускати інженерів-організаторів широкого профілю, оскільки кадри вузьких технічних фахів готували технікуми. 1924/25 н. р. великих зусиль доклав інститут до подальшого розширення зв'язків з промисловістю, організації літньої виробничої практики тощо [18, с. 40].

Зауважимо, що з червня 1923 р. обов'язковим елементом навчального процесу в інститутах та технікумах стала літня виробнича практика [20, с. 6] протягом 2—2,5 місяців. Студенти інституту після першого курсу мали практику в учбових майстернях і лабораторіях під керівництвом викладачів, після другого і третього — на підприємствах республіки (20—25 % навчального часу) [21, с. 67]. Для організації виробничої практики у вересні 1923 р. при Укрголовпрофосвіті було створено центральну комісію. Аналогічні комісії створювалися також у вузах України. Розробкою планів проведення практики займалися методичні та предметні комісії навчальних закладів. Запровадження обов'язкової виробничої практики у навчальний процес було справою нелегкою, оскільки державні підприємства виявились неспроможними надати потрібну кількість робочих місць студентам і виділити кошти на їхнє утримання. Предметні комісії вузів не встигали вчасно розробляти плани і програми проведення практики, не було належного контролю за її проходженням з боку адміністрації. Робота студентів, яких часто використовували не за фахом [2, с. 167], мала низьку ефективність.

Загалом 1923/24 н. р. виробничу практику мали лише 30% студентів. З часом механізм її проведення вдосконалювався, що сприяло безпосередньому поєднанню навчання у вищій школі з завданнями розвитку господарського будівництва [22, с. 729].

До 1925 р. було розроблено нові шляхи та методи підвищення успішності, зміцнення дисципліни студентів, установлено жорсткі терміни навчання. Відвідування лекцій, семінарів та інших видів занять стало обов'язковим. Це сприяло позитивним змінам у навчальному процесі [23, 24, с. 408. 11], хоча рівень успішності залишався невисоким. Такий стан справ можна пояснити як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками: матеріальна незабезпеченість, використання студентів на організаційній та адміністративно-господарській роботі, надмірна завантаженість громадськими дорученнями, низький початковий загальноосвітній рівень [25, с. 512].

Тому в наступні роки вживалися додаткові заходи щодо підвищення успішності студентської молоді: здійснювався перехід на денну форму навчання, створювалися гуртки і комісії для поглиблення наукової організації праці. Навчальний процес поступово стабілізувався, налагоджувався облік успішності. Випускники інженерно-технічних вузів, і зокрема КПІ, ставали висококваліфікованими фахівцями, відомими інженерами, вченими, викладачами вузів.

Серед випускників КПІ тих років — академіки АН УРСР С.В.Серенсен, Б.С. Лисін, академік АН СРСР Б.М. Вул; члени-кореспонденти АН УРСР, професори В.Ю. Васильєв, І.Я. Штаєрман, Ф.П. Бєлянкін, Ю.Д. Соколов, Г.Й. Сухомел, В.О. Ізбеков, П.П. Буштедт; провідні викладачі інституту професори С.С. Рудник, Г.М. Городецький, І.Д. Горбачевський, І.Т. Швець та ін. [2, с. 320].

На механічному факультеті в 1924—1926 рр. вчився С.П.Корольов — академік, генеральний конструктор перших у світі штучних супутників землі і космічних кораблів. « Наша країна і вся світова наука в особі акад. С. П. Корольова мала вченого, чиє ім'я завжди пов'язуватиметься з одним із великих завоювань науки і техніки всіх часів — відкриттям ери освоєння людством космічного простору »,— говорив академік М.В. Келдиш. « Для мене Сергій Павлович був взірцем великого вченого і людини, тим ідеалом, до якого всі мають прагнути »,— підкреслював акад. Б.Є. Патон — випускник КПІ. У центральному корпусі КПІ є аудиторія ім. С.П. Корольова, на ознаменування його заслуг на будинку інституту встановлено меморіальну дошку. [В 2008 році С.П. Корольову на території кампусу КПІ встановлено пам'ятник – webmaster].

Внаслідок роботи, проведеної у 1921 — 1925 рр., в інженерно-технічних вищих навчальних закладах поступово налагоджувався навчальний процес, вироблялися нові принципи навчання, намітилося зближення вузів з виробництвом.

Слід зауважити, що навчальні плани і програми вузів того часу не були впорядкованими, їхній зміст щорічно змінювався [26, с. 210]. Відчувалась гостра нестача навчально-методичної літератури. Так, 1923/24 н. р. випуск фізико-математичної, технічної літератури в Україні становив лише 5 % загального тиражу книг державного видавництва, до того ж науковий і методичний рівень цієї літератури не завжди відповідав вимогам часу [3, с. 119].

Кардинальні зміни соціального складу студентів у бік його пролетаризації зумовлювалися наявністю робітничих факультетів, що мали на меті дати протягом короткого часу знання в обсязі програми середньої школи. Здійснювався класовий підхід у відборі студентів приймальними комісіями. Завдяки здійсненню політики пролетаризації вузів 1922 р. лави студентів поповнили представники робітників і селян. У КПІ їх навчалося 249 чоловік, що становило приблизно 50 % загального набору [27].

Соціальний склад студентів певною мірою регулювався так званими соціальними чистками — перерегістраціями тих, хто навчався. У листопаді 1921 р. колегія Головпрофосвіти виробила « Положення про проведення перерегістрації студентів », на основі якого інститути вивільнялися від « антирадянських елементів і осіб, які числилися формально » [15, с. 10]. Внаслідок першої перереєстрації (1921) із вузів республіки було виключено 11 тисяч студентів, другої (1922) — 1500, третьої (1924) — 5645, що становило 20% загальної кількості студентів. Слід зауважити, що подібні «чистки» навряд чи сприяли загальному піднесенню культури країни, не відповідали справді демократичним принципам соціальної справедливості. «... Під гаслом пролетаризації школи і науки було розірвано спадкоємність знань, припинили існування цілі наукові галузі і спрямування, країна виявилася в ізоляції від світової гуманістичної думки » [28, с. 8].

Розв'язання проблеми пролетаризації вузів вимагало поліпшення умов життя і навчання студентів вихідців з робітників і селян. У цьому напрямку було зроблено чимало. За станом на 20 грудня 1923 р. в інституті державні господарські стипендії одержували 20 % студентів і всі слухачі робфаків. Кількість стипендій збільшувалася рік у рік, але це зростання все ж відставало від темпів росту кількості студентів і аж ніяк не забезпечувало прожиткового мінімуму. Тому, окрім стипендій, до 1924/25 н. р. держава забезпечувала студентів харчуванням і одягом [3, с. 87]. Було досягнуто помітних успіхів у справі підготовки кадрів української національної інтелігенції, оскільки питома вага студентів-українців у КПІ [З, с. 89] постійно зростала і 1924/25 н. р. досягла 45%. Хоча викладання українською мовою було не обов'язковим для технічних вузів, все ж у них досить успішно здійснювався принцип українізації [2, с. 59]. Отже, КПІ поступово заліковував рани, нанесені громадянською війною, вдосконалював свою структур, характер діяльності. « Без захоплюючого піднесення і бурхливої енергії пролетарського студентства..,— писав у звіті ректор інституту В. Ф. Бобров,— без активного залучення до роботи прогресивної професури і всього колективу робітників і службовців знадобилися б десятки років на проведення наміченого плану при тих коштах, що їх мав інститут, або ж навпаки, щоб виконати ці роботи за 5-річний термін за звичайних умов потрібні були б великі матеріальні затрати.

Досить сказати, що студентська трудповинність, запроваджена 1921 р., принесла інституту понад 80 тис. робочих годин, не враховуючи праці студентства і робфаківців, які добровільно працювали — ця трудповинність збереглася в КПІ до 1925 р. Проведена у важких матеріальних умовах значна робота дала можливість підготувати вже 1924/25 н. р. майже максимум довоєнного випуску інженерів на всіх факультетах інституту» 120, с. 5].