ЕТА – 50 років! З цієї нагоди я, доцент ММІ Віталій Іващенко, бодай коротко розповім про ювіляра, оскільки я його організував, писав усю комедійну драматургію, ставив вистави і грав.
1 квітня 1959 року, будучи студентом четвертого курсу механічного факультету, я зібрав своїх друзів, з якими виступав на сцені як конферансьє інститутського джазу, кращого з аматорських колективів Києва, і ми вирішили, що вже дозріли: є бажання, гумор, вміння – створюємо театр!
У ті часи практично всі студентські театри називалися СТЕМами – студентськими театрами естрадних мініатюр. Нам не хотілося безликості і стандартності, ми хотіли, щоб назва була символічною. Тому назвали ЕТА.
Естрадний – значить демократичний, зрозумілий усюди і всім, актуальний, мобільний, цікавий і веселий. Театр – це дослідження життя людського духу. Аматори – це ті, хто з любов'ю займаються справою, яка не є їхньою професією. А грецькою літерою “ета” в техніці позначають коефіцієнт корисної дії. У цьому символі – мета і мрія театру: допомагати людям і суспільству підвищувати свій коефіцієнт корисної дії, щоб всім жилося цікавіше і щасливіше.
На посаду режисера запросили артиста Київського академічного театру російської драми ім. Лесі Українки Альфреда Шестопалова, який пізніше отримав почесне звання заслуженого артиста України.
Це були 60-ті роки, знаменита “хрущовська відлига”. Студентство тягнулося до правди та розкріпачення, до критичного, і водначас оптимістичного погляду на життя. Була суспільна потреба у створенні такого театру.
Прем'єра першої вистави “Без весни винуваті” відбулася 5-го травня 1959 року. Драматургію вистави написав я разом з Юрієм Заболотнюком (з гірничого факультету) та Іллею Зборовським (з механічного факультету).
Оригінальну музику до вистави написали брати Черепіни: Валентин (нині доктор технічних наук, професор, член-кореспондент НАН України) і Юрій (нині майор-інженер).
Першими акторами театру були студенти-механіки – мої однокурсники Олексій Стукач і Юлій Глумчер, студент електротехнічного факультету Юрій Бовсуновський, Іра Упеник, Олександр Шапіро та інші. Прийшли й актори інститутського драматичного колективу: Саша Ільїн, Арлен Буренков, Світлана Козинець, Віктор Цизін та інші.
За жанром “Без весни винуваті” – класична естрадна вистава-огляд, в якій самостійні комедійні мініатюри були нанизані на легкий ліричний сюжет: студент-медик закохувався в тролейбусі в студентку політехнічного і потім розшукував її в КПІ, потрапляючи в різні комедійні ситуації.
Фрагмент цієї вистави “Балка” обійшов сцени мало не всіх СТЕМів Радянського Союзу. Вона і зараз є в концертному репертуарі театру.
Схвальний відгук про прем'єру надрукувала тоді найпопулярніша київська газета “Вечірній Київ”. Вистава мала такий успіх, що грали її кілька разів підряд. На той час це було рідкістю. У подальшому саме практика нашого театру була прикладом ставлення до вистав як до мистецтва, тобто багато працювати, багато грати, вдосконалюючи і відшліфовуючи гру, а не робити “разовки” для показу на фестивалях чи конкурсах.
Фрагменти нашої вистави показало Українське телебачення. Це було майже неймовірно, бо в ті часи гумор і телебачення були практично несумісними.
Акторів почали впізнавати на вулицях, з ними вітатались викладачі. Комусь навіть без опитування поставили залік! Прийшла слава. І половина акторів захворіла на зіркову хворобу. Прийшлося вдаватися до “хірургії”: була різка розмова “на чистоту”. Були і сльози. Лишилася лише половина колективу, але та, для якої “Справа театру – понад усе!” Це – перший девіз ЕТА. Відтоді ми дбаємо про те, щоб до колективу приходили доброзичливі, працьовиті, інтелігентні студенти.
У наступному сезоні театр поповнився новими виконавцями: це Жора Вальтер, Валентина Білозуб (Розенко), Галя Струченко, Вітя Кравченко, Володя Шевченко, Володимир Кияниця та інші. У 1962 році ми вперше були запрошені на фестиваль студентських театрів до міста Каунаса і вперше стали лауреатами. На зворотному шляху з успіхом виступали в Ленінградському інституті точної механіки і оптики.
У 1963 році пишу і вперше сам ставлю нову виставу “Наш музей”: на сцені в різних площинах стояли три великі зашторені рами. Ведучий – людина з майбутнього – гід музею, відкривав штору картини, за якою у нерухомих позах завмерли актори в певних образах. Вони “оживали”, виконувалась комедійна мініатюра, після чого актори завмирали, і гід переходив до іншої картини.
У цьому ж сезоні зародився популярний сьогодні КВН. ЕТА був учасником першого українського телевізійного КВН: ми підготували домашнє завдання. Це був фрагмент із студентської комедійної опери “Сесія – любов моя!”. За шестибальною шкалою журі на чолі з відомим на ті часи композитором Оскаром Сандлером оцінює наш виступ у 12 балів – за оригінальність і майстерність. Гра йде далі і раптом – стоп! Журі про щось радиться. Оскільки передача йшла в прямому ефірі (а не так, як тепер, все записується, а потім редагується), то саме під час нашого виступу трансляція КВН була перервана випуском новин, і телеглядачі не побачили нашого виступу. Журі пропонує вернути рахунок назад (тобто, зняти ці 12 балів) і повторити нашу “оперу” спеціально для телеглядачів, як прикрасу всього КВН, оцінити її, а далі грати, як і грали. Так і зробили.
Закривали ми цей театральний сезон в Одесі, в обіймах найталановитіших у світі глядачів з почуттям гумору. Виставу грали двічі. Актова зала Одеського політехнічного інституту була переповнена, стояли на підвіконнях. За відчиненими вікнами стояли студенти, яким не вистачило місця в залі. Щасливчики на підвіконнях переказували їм найсмішніші репризи, і щирий сміх долітав до нас і з вулиці. В кінці зали стояв стіл, на якому теж було повно студентів. Посеред вистави стіл не витримав, розламався і грюкнув на підлогу. Сміху було!
У сезоні 1963-64 років ми грали “Еволюцію студента” – виставу про те, як і чому за 5 років навчання студент міняється так, що і не впізнати. Над фрагментами цієї вистави “Перша лекція”, “Любов на курсах” сміялись студенти різних поколінь, сміються і сьогодні. З цією виставою ЕТА стає лауреатом українського конкурсу художніх колективів, присвяченого 150-річчю з дня народження Тараса Шевченка.
У 1965 році вступає до КПІ і стає одним з кращих акторів, а пізніше і режисером ЕТА мій молодший брат Євген, нині доцент інженерно-фізичного факультету, заслужений викладач НТУУ “КПІ”. Це було вже нове покоління акторів: Коля Аболяєв, Олександр Нікандров, Володимир Устьянов, Коля Кононенко, Володя Усенко, Толя Морозов, Світлана Пєркіна, Алла Рибак, Яша Рибка, Борис Гмирянський, Слава Корнієнко, Саша Онищенко, Валентина Бандурко, Валя Трубецька, Гриша Чижський.
За 50 років я написав і поставив разом із братом 31 комедійну виставу: “Без весны виноватые” (1959), “Пора кончать!” (1961), “Наш музей” (1962), “Эволюция студента” (1964), “Один день” (1965), “Оглянись!” (1967), “Трижды три – и хоть бы что!” (1968), “Пять шагов сквозь улыбку” (1969), “Спрашивайте – отвечаем!” (1970), “Шуточки” (1972), “Юморочек” (1974), “Чудаки” (1976), “Я вас люблю” (1978), “О том, как приходит апрель” (1979), “Чем живете?” (1982), “Мошенники” (1983), “Фантазия о комедии” (1984), “Сосед, заходи!” (1986), “Веселый урок” (1987), “Требуется шут” (1988), “Пропал студент” (1990), “Барабашка” (1991), “Любовь + сессия = студент” (1996), “Не дочекаєтесь!” (1997), “Сміх крізь роки” (1999), “Не в навчанні щастя” (2000), “Я вас кохаю” (2003), “45 років сміху” (2004), “Любов + сесія + весна = студент” (2008) і ювілейна “Формула гумору” (2009).
Практично всі наші вистави були відмічені на фестивалях, оглядах і конкурсах, а головне, гралися десятки разів і не тільки перед студентською аудиторією, а й у заводських клубах, в колгоспах, у школах (прекрасна профорієнтаційна робота!), в науково-дослідних інститутах, грали і у Верховній Раді, і в Лук'янівській в'язниці. Всього не перерахуєш.
У 1974 році ми вперше виїхали за кордон – до Польської Народної Республіки.
Грали польською. Глядачі сміялися до сліз, а після вистави кореспондент польського радіо поцікавився, за якою методикою ми так прекрасно вивчили польську мову. В тому ж році поїздка до Болгарії, в європейську столицю гумору місто Габрово. Коли вдруге ми їздили до Габрово (у 1976 році), то тамтешні студенти з успіхом грали наші вистави, які вони записали на магнітофон під час наших перших гастролей.
Гумор – похідна від доброти та інтелекту. В гуморі – мудра доброзичливість, яка йде від усвідомлення скінченності людського буття, суєтності марнославства і амбіцій. Він – ідеальний спосіб комунікації, спілкування між людьми. Він вчить нас бачити навколо себе невідповідності вищому призначенню людини, над якими варто посміятися.
У сезоні 1977–1978 років ЕТА став лауреатом Першого Всесоюзного фестивалю самодіяльної художньої творчості трудящих, його – єдиний театр столиці – було нагороджено Великою Золотою медаллю. Трохи згодом театру було присвоєно почесне звання “народного”. До театру прийшли талановиті Саша Ніжерадзе, Євген Кузін, Вітя Олійник, Тетяна Нижник, Наталя Коломацька, Наталя Черногуб, Оксана Лянна, Оля Іващенко (моя старша дочка) і три Ірини – Сосюкіна, Шатохіна і Токарик, Сільвія Пержу, Сергій Скоробогатов, Сергій Філянін, Віталій Семенюк, Ігор Дністрянський, Валя Кукуруза, Ліля Крило.
У наших виставах завжди було багато музики у виконанні музичного ансамблю, який створив і яким довгі роки успішно керував, писав оригінальну музику і пісні мій однокурсник Олександр Циганов. У різні часи в ансамблі грало чимало музикантів, але найбільше запам'яталися Володимир Гончаренко, Володимир Манілов, В'ячеслав Свердел, Борис Вовченко, Анатолій Марищук, Олександр Гребень, Юрій Нечунаєв, Вадим Клочай.
Розквіт театру, закордонні і всесоюзні гастролі 70-х років пов'язані з ім'ям кращого за всі часи директора клубу КПІ Ніною Олександрівною Крячко.
У 1985 році святкувалося 40-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні. Ми поставили поетичну композицію “Все, что было не со мной, помню!»: сценічне дійство було побудовано з використанням документів Нюрнберзького процесу, поезій і пісень війни. Вистава йшла годину. Хоч того року радіо, газети, журнали, телебачення, кіно тільки й говорили про війну, наша вистава вийшла такою щирою і потужною, що глядачі плакали, а в кінці вистави підводились і довго аплодували.
Ось тільки два типові записи глядачів про виставу із Книги відгуків. “На спектакль я привела с собой всех моих детей. Слезы катились по моим щекам весь спектакль, хоть я и родилась после войны. Спасибо! Орлович Р.С. и мои дети». «Знаете, некоторые спектакли затрагивают, другие волнуют, заставляют думать… Этот – потрясает!!! Все переворачивает в душе! Спасибо Вам за него! Студенты ФЭТ, КПИ, гр. ДП-42».
Акторський ансамбль поповнився Людмилою Куршпетовою, Танею Худяковою, Ірою Сич, Олегом Сліньковим, Славою Василюком, ще двома моїми дочками Марійкою і Катеринкою, дітьми Євгена Надійкою і Володею, Сергієм Коротєєвим та іншими.
У тому ж сезоні я вперше поставив не свою драматургію: трагікомедію про війну Андрія Макайонка “Трибунал”. Вперше наші актори показали, що можуть грати не тільки комедії. Вистава була відзначена Золотою медаллю на Всесоюзному фестивалі театрального мистецтва.
1986 рік. Навесні Чорнобильська трагедія. Як людський характер проявляється в екстремальних ситуаціях, так суть і дух ЕТА проявилися в тому, що він був першим художнім колективом України, який вже через місяць після вибуху в Чорнобилі за власною ініціативою, без оплати (міські профспілки лише дали автобуса, але ніхто з керівництва з нами не поїхав) самі поїхали до зони і виступали перед ліквідаторами.
Майже всі актори не сказали батькам, куди вони їдуть, бо багато хто з батьків заборонив би їхати, і могли зірватись такі важливі – для духу і совісті – виступи. Грали в багатьох військових частинах. Часто ліквідатори сиділи в респіраторах, а ми грали без. Незважаючи на нервову напругу (ліквідатори знали ж бо що й до чого), ми таки їх розсмішили, розважили, допомогли на якийсь час забути трагічність ситуації.
1987 рік. Початок перебудови. Спадає ідеологічний тиск КПРС. Московська інтелігенція добивається права на створення театральних студій. А чим ми гірші? Я разом з керівниками ще чотирьох театрів готую потрібні документи. Рішенням Міністерства культури України і Київського міськвиконкому ЕТА надають статус державного театра-студії і п'ять років – до фінансового обвалу в Україні 1992 року – двічі на тиждень ми збирали повний зал (близько 1700 місць!) і грали свої вистави.
Відкрили професійний театральний сезон комедією “Сусіде, заходь!”, яку я написав разом з відомим кінооператором, дуже симпатичною людиною Суреном Шахбазяном, з яким у житті відбулася історія, яку ми взяли як драматургічний хід. Спочатку був написаний кіносценарій, але фільму зняти не вдалося. Тому я зробив з нього п'єсу, яку ми грали з успіхом десятки разів.
Квиток на наші вистави коштував аж 1 гривню. Спеціально для молодших школярів я написав і поставив комедію “Барабашка”, де грали не тільки наші діти – Оленка Іващенко і Аня Кузіна, але й собака – пудель Доллі – з прекрасними акторськими здібностями. Вистава за кінчувалася, а дітки сиділи і не хотіли йти додому!
Були написані і поставлені повнометражні комедії “Чем живете?”, “Фантазія о комедии”, “Требуется шут!”. Добрими словами треба згадати нашу адміністративну групу: директора Вадима Вадимовича Іващенка, Нору Олександрівну Ніжерадзе, Людмилу Михайлівну Усачову, Олександру Іванівну Медведєву, Любов Василівну Ягодзинську.
У пам'яті багатьох поколінь політехніків-акторів ЕТА назавжди лишаться радісні спогади про завжди цікаві гастрольні поїздки. Ось цей перелік. Ленінград (1962), Каунас (1962), Одеса (1963), Москва (1964), Житомир (1966), Горький (1969), Томськ (1970), Чернігів (1972), Польська Народна Республіка (1974), Біла Церква (1974), Волзьке річне пароплавство (1974), Народна Республіка Болгарія (1974), Народна Республіка Болгарія (1976), Польська Народна Республіка (1977), Донецьк (1970), Томськ (1979), Донецьк (1980), Донецьк (1981), Москва (1982), Ленінград (1984), Чорнобильська зона (1986), Харків (1987).
З 1992 року ЕТА знову працює в статусі аматорського колективу. Ми регулярно підтверджуємо звання “народного”, успішно виступаємо у київських театральних фестивалях. Добре зарекомендували себе актори нового покоління: Світлана Григор, Юля Яковенко, Наталя Савчук, Марина Михайлик, Оля Скрипачова, Надя Іващенко, Люба Литвинович, Володя Янчук, Володя Іващенко, Андрій Гунішев, Андрій Бєлов, Світлана Годунок, Максим Лісовенко та інші.
На жаль, багато студентів сьогодні більше зорієнтовано на заробляння грошей, аніж на мистецтво як єдиний спосіб духовного вдосконалення особистості, тому менше бажаючих і здібних новачків приходить до театру. Але вони є: Олександр Альошин, Надя Бурячок, Галя Лобачова, Діма Козирєв, Аня Олешкевич, Саша Бабич, Лєна Райченко, Даша Баранова, Валерій Сердечний.
Життя театру довге, а стаття коротка. Благо є інтернет. Хто зацікавиться, зайдіть на сайт: http://eta.kpi.ua. Там є історія ЕТА, фотоматеріали, десятки публікацій у пресі, фонограми вистав і глядацьких конференцій, відгуки глядачів тощо. Оскільки так вийшло, що я видав п'ятнадцять збірок поезій, з ними теж можна ознайомитися на сайті: http://www.viiv.co.ua.