Ви є тут

Кирило Бунтов: "Коли розгорнулися Майдан та події на сході України, я не міг залишатися осторонь"


Кирило Бунтов

14 жовтня минулого року під час церемонії вшанування пам'яті київських політехніків, які загинули на Майдані та в боях на сході України, я познайомився з учасником Революції Гідності та Антитерористичної операції – студентом нашого університету Кирилом Бунтовим. Домовилися про майбутнє cпілкування, і нещодавно я взяв у нього інтерв'ю.

– Звідки ви родом, Кириле? І чому вибрали для навчання саме КПІ ім. Ігоря Сікорського?

– Народився в Житомирі. З дитинства цікавився військовою справою, туризмом, а ще – радіоелектронікою. Вочевидь не обійшлося без впливу батьків – мама і тато за професією інженери-електронники, до того ж батько був завзятим туристом, водив туристичні групи по Казахстану, Нагорному Карабаху та по інших цікавих місцях. Я вступав до двох вишів – КПІ і Житомирського військового інституту зв'язку. Зарахували до обох, але я вибрав радіотехнічний факультет КПІ. Невдовзі за сімейними обставинами перевівся на факультет електроніки.

– Коли саме для вас розпочався Майдан?

– У ніч на 30 листопада 2013-го мене в Києві не було, але вже починаючи з 6 грудня ми разом з двома моїми кращими друзями ходили на Майдан і брали участь у протестах.

– Чи знаходили ви підтримку серед однокашників по університету?

– Абсолютна більшість однокашників підтримували мене і моїх друзів і стосовно Майдану, і в наступній участі в АТО. Не всі йшли з нами на барикади чи в зону боїв – у когось просто не було можливості, хтось не відчував достатньої мотивації, але щиру підтримку, повторюю, ми отримували.

 – А з боку батьків?

 – Батько хотів приїхати і забрати мене, та я його відмовив. Я не можу бути осторонь у цій ситуації – так відповідав.

 – Знаю, що ви зазнали травм під час подій на Майдані. Як саме?

 – У парку ім. Шевченка під час нашого чергування в одній із сотень Майдану до мене з товаришем підскочили кілька "тітушок", посипалися удари, а потім нас закинули  в машину. Опам'ятався вже  в лісі. Били, допитували – з якої сотні, хто сотник, хто десятник. Кілька разів непритомнів. Мені сильно травмували ноги, зламали палець. Що ще запам'яталось? Частина з цієї зграї, що знущалася з нас, мали явно кримінальний вигляд, інші – хлопці скоріше із спортзалів, не місцеві. Щоправда були й такі, які давали води напитися… Після того як нас відпустили, мандрували десь години чотири, поки не вийшли з лісу на медичний пункт. Тоді багато активістів з Майдану просто зникали, за моїми даними, досі не знайшли близько сотні людей. Нині у мене все начебто загоїлось, хоча поламана кістка на руці не дає змоги поновити моє захоплення грою на гітарі.

– Як стали учасником АТО?

– Після Майдану лікувався від травм, а потім пішов добровольцем на службу в АТО. Спочатку як волонтер, потім офіційно оформився в ЗСУ. Підписав контракт 13 жовтня 2014 року і прослужив майже 11 місяців. Спочатку  на полігоні відбувалися заняття технічного спрямування – робота з рацією, перехоплення розмов, зв'язок між підрозділами тощо. Перевівся у взвод розвідки, де вже було цілеспрямоване освоєння навичок із зв'язку, систематизації інформації, управління БЛА, налаштування тепловізорів тощо. Врешті у взводі я став відповідати за всю електронну техніку.

– Наскільки небезпечно було в зоні АТО?

– Небезпечно було завжди. В перший же день, коли під'їжджали до пункту призначення, потрапили під обстріл і вступили в бій. Спочатку, коли ще не був офіційно оформлений (ще не видали зброю), брав участь у військових діях як медик – витягував поранених, надавав першу допомогу. А вже після оформлення мене відправили на один із передових блокпостів на півночі Дебальцева. До бойовиків було менше 1000 метрів. Все пішло по повній програмі – відстрілювався, постійні перестрілки з розвідгрупами ворога, по нас били із мінометів, важкої артилерії, декілька разів із "Градів". З літа 2014-го до кінця "Дебальцівського котла" в нашому батальйоні загинуло 25 людей, а поранених було близько 60 %. Сам я отримав середню ступінь контузії, впорався з нею своїми силами.

– Як ваш взвод діяв під час "Дебальцівського котла"?

– Ми поволі відступали і в певний момент зрозуміли, що наших сил не вистачить, щоб відбивати постійні атаки. Тоді наш взвод артрозвідки розробив на карті маршрут відходу, погодив його з іншими підрозділами батальйону, і вночі розпочали відступ. Наказ про відхід, на жаль, надійшов пізніше.

– І після служби в АТО і демобілізації поновив навчання в КПІ?

– Так, продовжив навчання в університеті. А водночас з власної ініціативи для хлопців, яким це було цікаво, почав проводити вишкіл з військово-технічної підготовки. Скоординувався з іншими військово-громадськими організаціями міського рівня. Вирішив створити військово-патріотичну організацію саме в університеті. У нас є досить пристойна матеріальна, наукова база, цілий студентський кампус. Створення організації і самі тренування займали багато часу, і я зрозумів, що не встигаю виконати навчальний план вчасно. В деканаті мені пішли назустріч і запропонували оформити звільнення з правом поновлення в університеті (академвідпустку я вже використав раніше). Я так і вчинив, тож поки що займаюся лише організацією та проведенням військових вишколів, а з 1 вересня цього року буду поновлюватись на навчанні.

– Кілька слів про те, як організовуються військові вишколи студентів?

– Через "Контакт" повідомляю про наступний збір. Як правило, вишкіл організовуємо в суботу або неділю в лісах за межею міста. Користуємося макетами, знаряддям, яке залишилося у мене після військової служби. Допомагають в оснащенні й міські військово-патріотичні організації  ("Авангард", "Сокіл") – дають рацію, макети зброї та інше. У мене є телефони дільничних поліцейських тієї місцини, куди ми виїжджаємо, – я інформую їх про те, хто ми і чим займаємося.

– Що в планах далі?

– Продовжу навчання в КПІ і роботу у створеній військово-патріотичній організації. І, звичайно ж, відповідно реагуватиму на всі ті події, які відбуватимуться в нашій Україні.

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій