Ви є тут

Зустріч, що визначила долю. Спогади Олександра Федоренко про хорову капелу


1973. Хорова капела

Про політехніків і не тільки. Співак Олександр Федоренко у 1985 р. закінчив Київську державну консерваторію за фахом «соліст оперети». Виконував головні ролі у виставах Київського, Свердловського театрів оперети, театру оперети Ростова-на-Дону, Сумського театру драми і музичної комедії. А його шлях до високого мистецтва розпочався в народній хоровій капелі КПІ. Розповідає О.Федоренко.

«У 1973 р. я вчився на токаря в технічному училищі київського заводу «Більшовик», яке розташоване на вулиці Металістів. Із знайомими студентами радіотехнічного факультету КПІ створили у 12-му гуртожитку вокально-інструментальний ансамбль. Ми грали і співали на танцях в гуртожитках КПІ.
У вересні 1973 р. разом з друзями був у гостях в однієї студентки РТФ, яку звали Галя. Ми слухали музику, коли зайшла сестра Галі зі своїми друзями – студентами КПІ, як виявилось, учасниками хорової капели. У них була гітара, вони почали співати пісні, я став підспівувати, потім взяв гітару, виконав декілька своїх пісень. А коли стемніло, разом з хлопцями поїхав у студмістечко КПІ, бо всі вони проживали в гуртожитках. На прощання стали між 12-м і 13-м гуртожитками і ще поспівали. А коли стали розходитися, хлопці сказали мені: «Приходь до нас, у хорову капелу КПІ! Нам потрібні такі голоси». І сказали, що хорова кімната знаходиться в першому корпусі на третьому поверсі.

Федоренко ОлександрЯ тоді активно займався спортом, грав у баскетбол і за щоденними тренуваннями якось забув про капелу. Але через тиждень, проходячи ввечері повз перший корпус КПІ, почув спів, згадав про капелу, вирішив зайти. Дуже хороше враження справили на мене капелісти – веселі, розкуті і, водночас, дуже культурні і в поведінці, і в мові.

Поки піднімався на третій поверх, розпочалась перерва. Там мене зустріли нові знайомі, привели до керівника – Лідії Олександрівни Падалко. Вона сказала щось заспівати, перевірила швидко і слух, і діапазон голосу, запитала, чи буду ходити на репетиції – і ось я вже сиджу з нотами серед нових друзів.

Добре пам’ятаю свій перший виступ у капелі, який відбувся в Палаці культури «Україна» на святкуванні 75-ї річниці утворення КПІ. Велика сцена, світло прожекторів, переповнений зал, усміхнені глядачі, оплески – хто таке бачив – ніколи не забуде, а хто не бачив, навряд чи зможе уявити. Ще пам’ятаю, як після концерту капела від «України» пішки йшла в КПІ. Ми йшли і співали.
Дуже мені подобалась атмосфера, яка панувала в капелі – творча, дружня. Ніби ідеальне суспільство, у якому хотілось би жити. Було відчуття братерства людей, поєднаних любов’ю до музики.

Разом з капелою побував на Святі пісні в естонському місті Тарту. В день відкриття свята сотні колективів у концертних костюмах йшли вулицями міста і співали. А велетенський – кілька тисяч виконавців – зведений хор на Співочому полі звучав потужно і благородно, ніби сотня органів. Ніякий інструмент, ніякі досягнення техніки не дають нічого навіть схожого на цей звук.

Свято пісні було влітку. А восени мене мобілізували до армії. Служив в Одеському військовому окрузі. Після виступу в нашій частині ансамблю пісні і танцю округу до нас підійшов старшина з цього ансамблю і запитав, чи вміє хтось співати або танцювати. Я сказав, що співав у капелі КПІ, і через деякий час мене з частини відрядили співати в хорі ансамблю округу.

Коли демобілізувався і розмірковував, чим займатись і як жити далі, мій тренер з баскетболу порадив спробувати вступити до музичного училища ім. Глієра. Мовляв, голос у мене є, виконавський досвід теж – і в капелі КПІ співав, і в ансамблі пісні і танцю округу.

Я спробував і вступив до музичного училища. Провчився два роки і поступив до консерваторії, вибравши спеціальність «соліст оперети», де треба не тільки вміти співати, а й говорити, рухатись по сцені, трохи танцювати...

...За час роботи я зіграв у різних театрах різних міст усі головні ролі в класичних оперетах. Намагаюся не стояти на місці, йду до нових форм творчості. Нещодавно створив авторську програму «Свет любви в палитре судеб», де виконую романси Олександра Вертинського і читаю його вірші.

Чому звернувся до творчості Вертинського? Він створив власний жанр – так звану музичну новелу. Це пісня, яка має певну форму, має початок, розвиток і кінець. В ній є синтез слова, музики, виконання. Нині співають про любов взагалі – велику, але неособисту. А у творах Вертинського – любов дійсно людська – з її радостями, болями, зрадами... В його новелах виражаються почуття, про які не прийнято говорити публічно, хоча всім відомі – і біль, і розчарування. Сприйняття цих творів потребує роботи голови і серця, його мистецтво пробуджує почуття і думки. І виконувати його твори належним чином – непросте завдання для актора. Думаю, мій життєвий і акторський досвід дозволяє мені донести до слухачів все багатство творів Вертинського.

Звичайно, друзів, з якими співав у капелі КПІ, не забуваю. Бачимось, на жаль, рідко, головним чином на святкуваннях ювілеїв капели. Приємне враження справила нинішня капела на ювілейному концерті в листопаді минулого року.

Часом я замислююсь: ким би я став, якби в тому далекому вересні не зустрівся з хлопцями з хорової капели КПІ? І нічого уявити не можу...».

Записав В.Миколаєнко

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій