Святкування Нового року в нашій свідомості міцно пов’язане із зимою, морозом і снігом.
Але це свято не завжди припадало на 1 січня. Колись у країнах Європи так само, як і в Україні, Новий рік відзначали або навесні, коли розпочинався новий землеробський цикл, або восени, коли він завершувався. Пізніше ж, у християнську добу, його об’єднували з Різдвом або Великоднем.
Традиція зустрічати Новий рік саме 1 січня – давньоримська. На наших теренах вона стала утверджуватися після того, як 1699 р. Петро І видав відповідний указ. Відтоді на зміну національним народним традиціям почали приходити європейські. Але від царського указу до моменту, коли ялинка стала звичним явищем спершу різдвяних, а потім новорічних святкувань, минуло півтора століття.
Цікаво, що в Європі замість ялинки спочатку використовували ступінчасту дерев’яну піраміду, на поличках якої розкладали так звані “дари волхвів”. Прикраси й подарунки розвішували також на гілках листяних дерев (приміром, вишні).
Ідея прикрасити саме ялинку належить, за переказом, Мартіну Лютеру. Одного вечора, напередодні Різдва, його особливо вразила краса навколишньої природи: чисте зоряне небо, сніг виблискує і порипує під ногами, а на гілках засніжених ялин – ніби відблиск зірок. І він вирішив порадувати родину – приніс додому маленьку ялинку й прикрасив її свічками. Окрім свічок, ялинки вбирали “їстівними” оздобами: рум’яними яблуками, золотими й срібними горіхами, цукерками та медовим печивом. Для дітей розвішували іграшки, але не як прикраси, а як подарунки.
Ялинки з іграшками й свічками веселили людей у нашій країні до кінця 1917-го, а потім були заборонені як “пережиток буржуазного минулого”. Повернулась ялинка (звісно, не як різдвяна, а як новорічна) після того, як газета “Правда” 28 грудня 1935 р. надрукувала статтю радянського партійного діяча П.Постишева “Давайте організуємо до Нового року дітям гарну ялинку”. Невдовзі на новорічному святі у Кремлі з’явилася перша “державна” ялинка, а поруч із нею Дід Мороз і Снігуронька.
Образ новорічного Діда Мороза постав із двох персонажів давньослов’янського фольклору: грізного й суворого Мороза, який міг знищити врожай (тож до нього ставилися з повагою й острахом), і Діда – шанованого предка, покровителя роду. Але дивним чином із цих двох цілком серйозних постатей виник зовсім інший образ – добродушний дідусь з величезним мішком подарунків, такий собі “завідуючий” ялинкою. Його “онука” Снігуронька теж колись була персонажем старовинних казок (існувало навіть декілька історій про крижану дівчинку, яка розтанула навесні). Образ Снігурки набув популярності після того, як композитор М. Римський-Корсаков написав оперу за мотивами п’єси О.М.Островського, а остаточно закріпився в традиції святкування Нового року лише після “реабілітації” ялинки у 1930-х роках.
Згадуючи святкування Нового року, я звернув увагу на архівні фотографії музею КПІ. Звичайно, що сучасним студентам мало відомо, що це свято традиційно проводилося в колишньому спортзалі, розташованому на другому поверсі головного корпусу, де зараз після проведених реставраційних робіт знаходиться зала Вченої ради.
Багато чого змінилося за ці часи, діти які зображені на фотографії, вже дорослі, та й сам колишній спортзал залишив по собі лише згадку. Але назавжди в пам’яті залишилися ці дитячі події далекого 1956 року, і це Новорічне свято в КПІ.