У серпні минулого року газета “Київський політехнік” розпочала друкувати матеріали під рубрикою “Берегти честь КПІ”. На сторінках газети приділялася увага стану викладання предметів, враховуючи побажання студентів і викладачів. Зокрема, було наведено результати студентського інтернет-форуму “Навчіть нас мови” та статтю проф. О.О. Андрійка “Чи потрібна хімія інженеру-енергетику?”.
Подібне питання хвилює й мене, історика за фахом, доцента кафедри історії. У КПІ я працюю вже тридцятий рік після закінчення історичного факультету Університету ім. Тараса Шевченка. За свою практику не пригадаю, щоб на вивчення історії України виділялося так мало часу, як тепер. Тож прагну привернути увагу тих, хто не байдужий до своєї минувшини, хто вважає, що ми не безбатченки, а давня нація з героїчною історією.
Свого часу О.П.Довженко в “Щоденнику” записав: “Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним – це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема…”.
На початку 90-х років ХХ ст. у вузах України нарешті було введено повноцінний курс “Історії України”, який передбачав вивчення дисципліни на першому курсі протягом двох семестрів та складання іспиту. На жаль, уже в перші роки незалежності України намітилась тенденція до скорочення аудиторних годин (зокрема, в 2006/2007 н.р. – 26 аудиторних годин). Якщо цей процес не зупинити, то Україна незабаром знову стане єдиною країною у світі, де не викладається історія.
Людина вступила в третє тисячоліття з глобальним гуманітарним поглядом, пануванням гуманітарних цінностей. Виступаючи на загальних зборах НАН України у травні 2006 р., академік М.Жулинський зазначив: “Гуманітарний потенціал націй буде в ХХІ ст. чи не головною продуктивною силою у виборі геоекономічної і геополітичної моделі майбутнього…”
Я переконаний, що без знання вітчизняної історії, яка є важливим чинником виховання національної еліти, формування національного гуманітарного простору неможливе, адже “історія є рівнодіючою всіх духовних сил і здібностей народу”.
Я далекий від того, щоб вину за незнання історії покладати лише на викладачів. Винні й учні, і батьки. Чого можна чекати від молоді, яка не вчиться, а “ходить” до школи, впевнена, що атестат зрілості отримає. А якщо батьки обрали технічний вуз, приміром, КПІ, то з 6-7 класу вже ведеться відповідна профорієнтація на необхідність вивчення математики, фізики, іноземної мови. І дуже мало батьків орієнтують дітей на вивчення вітчизняної історії.
Рівень історичних знань студентів-першокурсників не відповідає тим високим балам, які вони мають в атестаті. Більшість першокурсників, за даними вхідного тестування, не засвоїли шкільну програму.
Історичні знання, вміння працювати самостійно з історичними джерелами майбутнім інженерам, яких готує КПІ, забезпечує колектив кафедри історії, але та кількість аудиторних годин, що передбачена програмою (9 лекцій і 4 семінари), недостатня для того, щоб відновити і поповнити історичні знання. Проведене
анонімне анкетування серед студентів-першокурсників після завершення вивчення курсу “Історії України” свідчить, що молодь прагне історичних знань. На питання “Чи потрібна історія України майбутньому інженерові КПІ?” майже всі відповіли схвально. Приміром, студенти гр. ТВ-61 відповіли: “Безумовно потрібна, бо як можна бути повноцінним громадянином держави, не знаючи її історії”, “Історія України дуже потрібна: вона розвиває світогляд студента і виховує патріотів”.
Дехто намагається сьогодні пояснити тенденцію скорочення аудиторних годин Болонським процесом, переходом на кредитно-модульну систему навчання та запровадженням рейтингової системи оцінювання знань студентів. Усе це так, однак приєднання до Болонського процесу зовсім не означає сліпе копіювання чужого досвіду, а передбачає творчий підхід до його застосування.
Мені здається, що виділення на вивчення історії України в КПІ 1,5 кредиту, що становить 54 академічні години і закінчується заліком, є не лише дискредитацією історії України, а й Болонського процесу зокрема. Без належної уваги до вивчення вітчизняної історії ми плекаємо інженерів-космополітів, ладних продавати свої знання за кордон.
Як викладач з багаторічним досвідом, пропоную відновити іспит для студентів-першокурсників, ввівши повноцінний курс “Історії України”. Вважаю за потрібне ввести іспит з історії України при вступі до аспірантури і складанні кандидатського мінімуму. Відновити спецкурси “Історія науки і техніки”, “Історія українського козацтва” та ін.
Якщо ми прагнемо жити в європейській державі, ім’я якій Україна, ми зобов’язані знати її історію, щоб не сталося так, що мине небагато часу, і від України залишиться лише географічна назва, а народ України зі своєю давньою і славною історією розчиниться у віках.