Народився я 23 листопада 1919 року в селі Сомкова Долина, Переяславського району Київської області, в родині селянина. У 1933 році сім’я переїжджає на Донбас, де я закінчив фабрично-заводську десятирічну школу.
У 1938 році вступив до Київського гідромеліоративного інституту.
У серпні 1939 року в приміщенні ЦК КП України зібрали всіх студентів чоловічої статі для бесіди з першим секретарем ЦК КПУ М.С.Хрущовим, де всім було запропоновано перейти на навчання до військових училищ. Я на той час був студентом другого курсу, але прийняв рішення про вступ до Київського училища зв’язку ім. М.І.Калініна і був зарахований у третій батальйон швидкодіючої телеграфної апаратури, де вивчали телеграфний апарат Уїтстона.
15 червня 1941 року відбувся прискорений випуск усіх курсантів, а вже 22 червня почалася Велика Вітчизняна війна. До речі, в моїй роті закінчував навчання і Пилип Євдокимович Стрілець, який згодом став командиром одного з партизанських загонів і був удостоєний звання Героя Радянського Союзу посмертно, а пізніше наказом міністра оборони був зарахований навічно в списки особового складу училища.
Після отримання військового звання лейтенант, я був призначений командиром взводу курсантів училища. У складі училища брав участь в обороні Києва, за що був нагороджений медаллю “За оборону Києва”.
У липні 1941 року училище переїздить до м. Красноярська, де займає територію і будівлі однієї зі стрілецьких дивізій, що відбула на фронт. За роки війни училище підготувало й направило у війська сім тисяч лейтенантів-зв’язківців. Термін навчання тоді складав усього три місяці, і за цей короткий час треба було підготувати кваліфікованого офіцера-зв’язківця. Тому незважаючи на тяжкі умови, а саме хронічне недоїдання, холоднечу в навчальних класах, заняття тривали по 14-16 годин на добу без вихідних і святкових днів. Не вистачало також і техніки для навчання, зокрема телеграфних апаратів. Тому було прийнято рішення виготовляти у виробничо-навчальній майстерні “глухі” клавіатури апаратів Бодо і СТ-35 без літеро-друкованого тексту.
І в повоєнний час наше училище славилось своїм рівнем підготовки офіцерів-зв’язківців. Пригадую такий випадок. Коли міністром оборони СРСР був маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков, на державних іспитах багато курсантів-випускників Череповецького військового училища зв’язку не підтвердили свою раніше присвоєну класну кваліфікацію. Було прийнято рішення випуск лейтенантів у цьому училищі перенести з червня на грудень, за що його випускників жартома називали “декабристами”. Відразу було направлено перевірки в усі військові училища зв’язку, і в наше – Київське військове училище зв’язку – також. Головне Управління зв’язку Червоної Армії провело всебічну перевірку методики підготовки курсантів. У підсумку було відзначено, що в училищі існують унікальні методики підготовки спеціалістів зв’язку, які згодом були надруковані в книгах, що їх видавало Міністерство оборони та Добровільне товариство сприяння армії і флоту. Автором однієї з методик підготовки операторів-зв’язківців був і я. Також сподобалися членам комісії й класи підготовки зв’язківців, обладнані так, щоб оператори психологічно були максимально наближені до роботи в бойових умовах (імітація польоту літаків, ракет, вибухів бомб, снарядів, світлові ефекти, спалахи тощо). Училище отримало тоді високу оцінку за рівень підготовки фахівців.
А ще я пригадую, як створювався музей історії нашого училища. Понад сорок років тому почав я збирати різні технічні та документальні експонати. Спочатку вся експозиція знаходилася в одній кімнаті, сьогодні діє 5 залів. На республіканському огляді музеїв зв’язку України наш музей двічі займав призові місця, за що нагороджувався грамотами і грошовою винагородою.
Близько сорока років я очолюю ветеранську організацію інституту. Особливість її в тому, що заяву про вступ та членські внески не подають, до неї входять усі, хто колись служив чи працював у нашому навчальному закладі і досяг пенсійного віку. За два останні звітні періоди нашим ветеранам була надана фінансова допомога в розмірі 10 тисяч гривень. Також я є членом ради міської ветеранської організації однополчан.
У 2004-му виповнилось 65 років з того моменту, як я вперше прийшов у стіни цього навчального закладу. Він став для мене не просто рідним, а складає більшу частину мого життя. Курсанти навіть жартома перекладають моє прізвище Усик, як “Училище связи имени Калинина”.
П.А. Усик, учасник бойових дій, голова ветеранської організації зв’язківців, полковник у відставці