У День захисника України, 14 жовтня цього року, в церемонії вшанування пам'яті київських політехніків, які загинули на Майдані та в боях на Сході України, взяв участь і відомий громадський діяч, колишній міністр молоді і спорту України, ветеран АТО, випускник, а нині знову студент КПІ ім. Ігоря Сікорського – Дмитро Булатов.
Після покладання квітів до пам'ятника Героям Небесної сотні та меморіальних дошок студентам і співробітникам університету, які віддали свої життя за свободу нашої Вітчизни, він дав інтерв'ю нашій газеті.
– Ми пам'ятаємо вас ще з часів Майдану. Більшість українців тоді вжахнулися, побачивши вас після катувань, які вам довелося пережити. Потім ми знали вас як міністра молоді і спорту – у цій якості ви навіть приїжджали тоді до КПІ й зустрічалися зі студентами. А потім ви пішли з політики і якось, якщо й не зникли зовсім, то відійшли на другий план. Проте, наскільки відомо, ви продовжуєте працювати задля майбутнього України. Тож чому ви покинули високі кабінети, чим займалися і займаєтеся тепер?
– Після міністерства я займався, здебільшого, допомогою армії. Я, звісно, також допомагав дружині підтягнути справи по бізнесу, але більшу частину часу і зусиль я приділяв питанням армії. Скажімо, ми з Тетяною Ричковою (відомий волонтер, з 2015 року помічник міністра оборони та начальника Генштабу, нині депутат Верховної Ради України) літали до Німеччини, зустрічалися там з депутатами Бундестагу, переконували їх, що ця війна – наслідок російської агресії. Ми отримали від них розуміння, просили про обмін досвідом між нашими країнами. Німеччина була надзвичайно важливою країною, оскільки пані Меркель є головною особою в перемовинах у Нормандському форматі. Ми спілкувалися з посадовцями не лише Німеччини, але й Франції та інших європейських країн. Ми говорили з ними про те, що нам потрібна допомога у вигляді їхніх рекомендацій і досвіду для тих людей, які нині працюють у Міністерстві оборони і допомагають армії по різних каналах. Хоча це було лише одне з питань, якими довелося займатися. Серед інших – матеріально-технічне забезпечення. Коли розумієш, що у людей є потреби у чомусь, чи, радше, у всьому, намагаєшся їх задовольняти, причому в пожежному порядку. Дуже важливо розуміти, що "там" потрібні прості речі. Це одяг, будівельні матеріали, навіть мило, шампунь і таке інше. Власне кажучи, усім цим я й був зайнятий. І, природним чином, після завершення поїздок за кордон, я прийшов до військкомату і попросив призвати мене. Тобто, я намітив собі план роботи, виконав його, і треба було переходити до іншого етапу.
– Тобто, потім була армія. А де саме ви служили?
– Я служив у 92-й бригаді. Прийшов до війська в середині травня 2015 року. За два тижні поїхав до міста Щастя, і далі ніс службу там.
– У зоні бойових дій. А чи проходили ви якесь навчання, бойову підготовку?
– Певна попередня підготовка у мене була. Плюс, коли я приїхав у місце постійної дислокації – місто Чугуєв Харківської області, я ще пройшов тренування на полігоні.
– А служили ви на якій посаді?
– Де-юре я був офіцером управління бригади по роботі з особовим складом, а де-факто – переїхав на ротно-опорний пункт, який утримав міст у місті Щастя, і в грудні 2015 року мене призначили командиром цього ротно-опорного пункту.
– Не шкодували про роботу в уряді?
– Мені часто ставлять запитання про політику та державне управління, і про те, чи хочу я повернутися туди. Хочу сказати таке. Я все свідоме життя прожив у бізнесі. Існує таке поняття, як професійна деформація мозку. Коли ти працюєш у бізнесі, ти мусиш спланувати, прорахувати, прописати, підготуватися, запустити, спостерігати постійно, налагодити облік, контроль, займатися людьми, розуміти їхні проблеми – інакше у тебе не буде колективу. І все це веде до прибутку. Коли ж ти стаєш частиною машини державного управління, ти розумієш, що це якийсь паралельний світ. Тобто, я звик до того, що для того, аби були гроші, їх потрібно заробити. Для цього слід дуже багато чого зробити. А тут люди думають, як розпорядитися грошима, що до них прийдуть. При цьому бюрократична машина приховує масу способів, як не потрапити під відповідальність – приміром, за вкрадені, або не так, як належить, витрачені кошти, за халатність тощо, й відстежити це важко. Для мене потрапити в таку атмосферу було стресом. Тому й бажання повертатися туди я не маю. Чи зроблю я це? Якщо буде якийсь збіг обставин, то, можливо. Якщо ж ні – то я хотів би цього уникнути. Мені цікавіше було б налагодити бізнес. Один з видів бізнесу – це консалтинг. Я сьогодні готую проекти, які хочу запустити. А ще мене цікавить друга вища освіта.
– Перша вища у вас яка?
– Перша – КПІ, факультет електроніки. Я вступав на ФЕТ, а закінчив ФЕЛ, після об'єднання факультетів електронної техніки та електроакустичного.
– І зараз ви знов навчаєтеся в КПІ?
– Я зараз навчаюся у ВПІ по спеціальності "Поліграфічні медіатехнології". Звісно, заочно, в магістратурі. Я, взагалі, п'ять років думав про другу вищу освіту – юридичну, економічну чи якусь іншу. Адже я все життя пропрацював у сфері економіки. Я навіть ходив на презентації навчання по МBА (англ. Master of Business Administration, програми підготовки магістрів бізнес-адміністрування – прим. ред.), утім, це все ж таки не моє. Бо я не гуманітарій, я технар і дуже пишаюся цим. Тому не зміг я себе переломити, і все одно знову прийшов до КПІ. Мені цікаво тут навчатися, у мене тут цікаве спілкування і цікаві обговорення.
– А коли армійський період вашого життя закінчився?
– У середині липня 2016 року. Нещодавно. Адже я пішов служити у п'яту хвилю мобілізації. Там, у Щасті, у мене, щоправда, була перерва у службі – після того, як мені у живіт прилетів осколок і мені його видалили.
– Оперували в Харкові?
– Ні, оперували мене там само, у Щасті. Зразу після бою мене – в машину, і привезли до місцевої лікарні. Там військові лікарі є: польовий госпіталь, але лікарів прикріпляють і до лікарні. Ну і все: з мене футболку зняли і – на стіл. Взагалі-то, лікарі, мобілізовані хлопці – чесно, це такі молодці! Я ними просто пишаюся. Вдень, вночі ми приїздили, у нас, у бійців, усіляких випадків було дуже багато – завжди допомагали! Ну молодці, я просто знімаю перед ними капелюха.
– Після того ви знову повернулися до частини?
– Так, звичайно. Однак не зразу. Мене потім перевезли до Сватового, звідти – у харківський госпіталь. Там я пробув трохи більше тижня, бо зашивали мене там на сьомий чи восьмий день після операції – адже рана була дванадцять сантиметрів на п'ять у глибину, не все там гладко йшло. В Харкові мене зашили, потім я переїхав до київського госпіталю, бо я живу в Києві. Тут долікувався, і знову назад. І вже в середині липня цього року, разом з мобілізованими п'ятої хвилі, пішов на дембель.
– І ви, наскільки я знаю, знову займаєтеся тепер волонтерськими справами. Себто співпраця зі Збройними силами і з тими, з ким ви служили, триває?
– А це вже стан душі. Тут уже хочеш-не хочеш – ти намагнічений. Тобто, як ти там не бігаєш, чим не займаєшся – ти все одно будеш допомагати. Чим завгодно. Частіше всього питання, звичайно, стосуються матеріально-технічного забезпечення. Ось, скажімо, завели хлопців до Мар'їнки. Вони ж, коли приїздять на нове місце, потребують якогось облаштовування, налагодження життя. І ми вже готуємося відправляти їм ті або інші речі, насамперед, будматеріали. Меншою мірою доводиться займатися вирішенням організаційних проблем. Я активно спілкуюся з різними підрозділами нашої бригади. Ну от, наприклад, у нас нині – рік авіації, в тому числі й ППО. Дуже важливо, щоби був налагоджений контакт між військами й верхніми інституціями у вигляді Генерального штабу і Міністерства оборони. Я не фахівець з ППО, але я можу збудувати комунікаційні "містки" і допомогти людям організаційно.
– Ви працюєте з якоюсь волонтерською структурою, чи самі збираєте необхідне і завозите в частини? Якщо самі, то як ви обираєте, куди саме і що саме слід везти?
– Практика засвідчила, що краще всього співпрацювати з якимось підрозділом – меншим або більшим – і надавати йому цільову допомогу. Краще за неї немає нічого. У мене, скажімо, на ротно-опорному пункті було шістнадцять постів, сто п'ятдесят людей. У мене одних батарейок на місяць потрібно дуже багато. Акумуляторні батарейки є, електроенергію так-сяк провели – десь працює, десь не працює, бійці забули зарядити, чи не забули – всяке буває. Тож потрібні запасні батарейки, оскільки вночі всі мають бачити – повинні працювати "нічники"-тепловізори. Витрачаються вони дуже швидко. І якщо підрахувати цілу низку подібних дрібниць, починаєш розуміти, що процес їх постачання є безперервним. У мене на опорному пункті стяв ноутбук, принтер, модем. Тож картридж потрібно заправляти, папір – купувати; також купувати флешки, бо інколи слід надавати інформацію на носіях. А ще зв'язок налагодити, а він кількох видів, і так далі. Тож багато чого потрібно. І є маса нюансів, які слід враховувати. В армії твої брати: хтось телефонує, я зразу записую. Це пояснюється навіть тим, що в нього може зв'язок перерватися, може його в цей час кудись викличуть і він забуде, що саме хотів замовити, може перерватися зв'язок, який зникає по кілька разів на день…
– Наскільки відомо, ви працюєте і в інших громадських проектах?
– Дійсно, є ще один громадський проект, яким я нині займаюся. Це проект "АКМ – Антикорупційний монітор" – платформа громадського контролю державних тендерів. У рамках цього проекту проводиться громадська антикорупційна експертиза результатів державних тендерів в Україні. Його сайт http://acm-ua.org/. Повільно, впевнено, спокійно ми робили цей проект приблизно півтора року. Можна було напружитися і зробити його значно швидше, але краще повільніше, проте краще.
Коли були "пожежні" питання, я брав участь і в законотворчій діяльності – насамперед, коли розроблявся і ухвалювався закон про піврічний контракт на службу у Збройних силах (Закон 2356а "Про внесення змін до Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (щодо уточнення строків військової служби за контрактом", ухвалений 6 жовтня 2015 року – прим. ред.). Завдяки такому контракту ті досвідчені бійці, які після демобілізації бажають продовжити або поновити службу в зоні бойових дій, можуть знову повернутися на службу терміном на півроку. Раніше вони могли повторно повернутись на службу або підписавши контракт до кінця дії особливого періоду, який, власне, не визначений як конкретний термін, або в одній із хвиль мобілізації, тобто приблизно на 12–14 місяців. Армія дуже потребувала цього нормативно-правового акта.
Ну і через те, що співпраця з Верховною Радою стала для мене одним із основних занять, я активно включився в цю роботу. Адже, приїжджаючи з військ, я міг прокоментувати ту або іншу позицію. Ну, наприклад, Закон 4210 ("Закон про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності військовослужбовців та деяких інших осіб". 18 жовтня законопроект було прийнято у першому читанні – прим. ред.). Він дозволив внести зміни в тому числі й до "Дисциплінарного статуту Збройних сил України", бо в Дисциплінарному статуті в нас до сьогодні не було прописано, що вживати алкоголь, наркотичні та психотропні речовини військовослужбовцям заборонено. При цьому ми виписуємо протоколи, караємо винуватців у таких діях, а законодавчо в нас це ніяк не визначено. Воно, звісно, так сяк працює, але чому "так сяк", якщо ми можемо це чітко записати в Статуті, й усе буде працювати як належить!? Але усі ці "бодання" щодо просування проекту, узгодження з Комітетами Ради, депутатами, експертами, подолання якихось незрозумілих внутрішніх перепон – така боротьба забирає занадто багато сил і часу. Тому я від цього відхожу, бо не можу займатися усім. У мене є бізнес, у мене є громадський проект з моніторингу, я пішов навчатися. І, звичайно, я буду й надалі їздити до хлопців на фронт…