Ви є тут

Ціна великої перемоги: український вимір


Оборонні та протитанкові споруди. Джерело: (http://deus1.com/blog-Kiev-1941.html)

У кожній державі є дати, які знаменують визначні події. Такою датою для України є 9 травня – День Перемоги.

Щороку з початком травня підвищується активність державних та громадських інституцій: на різних рівнях державного управління посилюється увага до учасників Великої Вітчизняної війни, фронтовиків та дітей війни. Причини розв’язання війни, участь та внесок народів і держав у Перемогу, наслідки для подальшого розвитку суспільства й досі обговорюють журналісти, політики й науковці – дослідники війни. На телебаченні демонструють кінофільми і серіали про війну.

У кінофільмах минулих років підкреслюється особливе значення мудрого керівництва і вождя, який на той час був при владі. Виразно демонструється незграбність (до ідіотизму), боягузтво противника, який за кілька місяців бойових дій опинився під стінами Москви. Глядачам сучасних російських кінострічок нав’язується ідея, що головними рушіями перемоги були контррозвідка “СМЕРШ” та бійці, у минулому кримінальні злочинці, які кров’ю спокутували провину перед Батьківщиною.

У різнобарв’ї цих навіювань розчиняється оцінювання війни як трагедії та біди, що забрала життя, поламала долі мільйонів людей. Чисельність людських втрат у повоєнні роки було приховано: архіви і документальна база втаємничені, відкриті публікації досліджень заборонено.

На початку 1946 року народу було проголошено, що загальні втрати (армія і населення) становлять близько 7 млн. Через 15 років, у 1961 р., було названо цифру понад 20 млн, у роки перебудови – понад 27 млн. До того ж, були детально досліджені й оприлюднені матеріальні втрати. Уже 1945 р. було підраховано, що знищено і пограбовано 175 000 верстатів, 34 000 молотів і пресів, 3 млн прядильних веретен. У сільському господарстві було втрачено 7 млн коней, 17 млн корів, 20 млн свиней, 27 млн кіз та овець. У всіх багатотомних і однотомних виданнях з історії Великої Вітчизняної війни обов’язково перераховувались матеріальні втрати, а про людей скромно промовлялось, що їх загинуло понад 20 млн, або що “наш народ дорого заплатив за перемогу”.

За часів СРСР було, а нині знову відроджується цілеспрямоване формування (чи деформування) окремими ідеологами суспільної пам’яті про війну з нав’язуванням стереотипів, потрібних для реалізації тієї чи іншої ідеологічної мети. Яскравим прикладом цього є намагання переглянути внесок народів СРСР, у тому числі України, у Перемогу.

У грудні 2010 р. на той час прем’єр-міністр Росії Володимир Путін під час спілкування з громадянами в прямому ефірі висловив думку про те, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу, тому що, на його погляд, Росія є країною переможців. В.Путін також сказав, що найбільших втрат зазнала саме РРФСР – більше 70%.

Ці некоректні стосовно нашої країни висловлювання спростовуються офіційними даними, за якими населення Української РСР у 1940 p. становило 41,3 млн. На 1 січня 1945 р. в Україні було зареєстровано 27 млн 383 тис. осіб. Різниця становить 13 млн 917 тис. осіб. Отже, у роки Другої світової війни Україна втратила понад 13 млн населення.

З початком війни події розгорталися так, що за кілька місяців бойових дій територія України була повністю завойована. Мільйони людей опинились в окупації, надалі з тавром “зрадників” прийнявши на себе тягар лихоліття, поки країна збиралась із силами.

Причини величезних, невиправних втрат знаходимо у спогадах учасників подій.

У книзі “Від солдата до академіка. Спогади останнього солдата Великої Вітчизняної війни” Володимир Васильович Хільчевський – учасник Великої Вітчизняної війни, “окопник”, орденоносець, тяжкопоранений у боях, у повоєнні роки знаний педагог, учений, заслужений професор НТУУ “КПІ” пише: “На територіях щойно визволених Сумської та Чернігівської областей відразу ж почалася мобілізація, і невдовзі слідом за наступаючими військовими частинами потяглися колони новобранців. Серед них були такі, що вже служили в армії…, але більшість – вісімнадцяти-,  дев’ятнадцятирічні юнаки. Обдерті, обшарпані – за два роки окупації обносилися, із “сидорами” за плечима йшли і йшли нескінченним потоком, не зупиняючись. В одній із таких колон крокував і я – вісімнадцяти з половиною років конотопсько-бахмацько-хуторський хлопчина. …Удень нас вишикували для прийняття присяги, а потім відбувся мітинг… Більшість складали молоді новобранці, ще не обмундировані, у своєму домашньому одязі, які не пройшли бодай якогось мінімального військового вишколу. У мене, наприклад, була лише шинель (зовсім нова, я був першим її власником), гвинтівка і патронташ. Але більше було неозброєних”. Таких новобранців називали “чорнопіджачниками” або “чорносвитками”.

Комплектуванням “чорнопіджачників” займалися спеціальні польові військкомати. Мобілізація поширювалася на всіх чоловіків, які могли тримати зброю. За законами воєнного часу чоловіки, які потрапили в окупацію, автоматично отримували клеймо зрадників, тому мали власною кров’ю довести свою відданість Батьківщині. Ніякої військової підготовки з мобілізованими не проводили, часто їх відправляли у бій, навіть не встигаючи видати військового одягу і зброї.

Російський дослідник Б. Соколов пише: “Расчет заключался в том, что “чорная пехота” только измотает немцев и вынудит расстрелять запас боеприпасов, чтобы затем свежие части смогли заставить противника отступить из занимаемых позиций” (Соколов Б.В. Неизвестный Жуков: портрет без ретуши в зеркале эпохи. – Мн.: Родиола-плюс, 2000) .

Таке ставлення до співвітчизників, особливо новобранців, дивувало навіть німців, які таких солдатів називали “Beutesoldaten” (“трофейні солдати”).

Зі “Щоденника” О. Довженка, запис за 28 листопада 1943 року: “Сьогодні В.Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих. “Один генерал дивився на них у бою і плакав”, – розповідав мені Віктор”.

Подібну історію оповідає письменник Анатолій Дімаров: “Коли село звільнили, усіх чоловіків від 16 до 60 років – усіх, аби була нога – рука, а чи сліпий – глухий – неважливо – стали брати до війська. Нас “озброїли” – дали по півцеглини і – “йдіть, спокутуйте вину кров’ю”, бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, … лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали!”

Таке відбувалося по всій Україні. Документальне підтвердження знаходимо у багатотомному історико-меморіальному виданні “Книга Пам’яті України”, на сторінках якого увічнені імена мільйонів загиблих. У 250 томах за областями, за кожним населеним пунктом подані імена полеглих. Дати мобілізації і загибелі воїнів указують на дуже короткий бойовий шлях, а за прізвищами бачимо великі родини.

У зруйнованих війною селах, містах і містечках залишались матері, дружини з малими дітьми, переважна більшість яких незабаром ставали вдовами, а діти – сиротами. На них чекали тяжкі випробування повоєнних років.

Таким є Український вимір Перемоги, і гучні паради знову й знову тривожать пам’ять загиблих.

Ю.В. Нестеренко, голова громадської організації “Ветеран КПІ”

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій