У перші дні
У середині 80-х на ХТФ функціонувала лабораторія радіохімії на чолі з проф. Ю.Я.Фіалковим з сучасним обладнанням та когортою молодих учених, які мали досвід роботи з відкритими джерелами іонізуючого випромінювання та "гарячими" радіонуклідами. У лабораторії проводили теоретичні дослідження неводних і водних розчинів, а також практичні розробки, наприклад, методів очищення промислових стоків від різних забруднень, у т. ч. і радіоактивних.
Уже 29-30 квітня 1986 р. нами було зафіксовано різке зростання радіоактивного фону в парковій зоні КПІ. Забруднення фіксувалося не тільки в повітрі, а й на поверхні ґрунту, траві, листі дерев, зовнішній поверхні стін і вікон будинків. Проби, доставлені з різних районів Києва, свідчили про перевищення фонових показників і допустимих норм у десятки разів. Зібраний з шибок вікон пил у склянці з водою був більш радіоактивний, ніж зразки препаратів, які використовувалися для досліджень і зберігалися в спеціальних свинцевих контейнерах.
Кінець квітня і перша половина травня проходили під гаслом приборкання палаючого реактора, хоча уже тоді було зрозуміло, що це далеко не кінець справи. Клубок проблем катастрофічно зростав. Попереду була довга копітка робота тисяч і тисяч людей, яку згодом назвуть "ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС", а виконавців цієї роботи – ліквідаторами.
Після евакуації людей і всього, що потрібно було вивезти із зони відчуження, багатотисячні колони автотранспорту повертались до своїх автопідприємств, у т. ч. і до київських, розвозячи на колесах радіоактивний бруд. Щоб захистити столицю, для миття техніки в нагальному порядку на восьми в'їздах до міста були створені спеціальні майданчики з резервуарами-накопичувачами забрудненої радіонуклідами води. Це були так звані пункти санітарної обробки транспорту (ПуСО). Там же розпочалося будівництво класичних стаціонарних водоочисних споруд. Пройшло кілька днів. Резервуари швидко заповнювались забрудненою водою і що робити з нею далі, було не зрозуміло. А транспортний потік із зони забруднення не зменшувався. Виникла критична ситуація. Потрібні були неординарні швидкі рішення. Керівництво міста і штаб цивільної оборони готові були розглянути будь-які пропозиції. У нас на той час були вже не тільки ідеї, а й конкретні пропозиції, які ми подали від Київського політехнічного інституту.
Через місяць
Завідувач лабораторії нових реагентів для очищення стічних вод О.П.Шутько саме працював над докторською дисертацією. Інформація про критичний стан з радіоактивною водою на ПуСО Київської області була чудовою нагодою випробувати і, в разі успіху, запровадити в життя свої розробки. Шукати однодумців Олександру Петровичу довелося не довго. Він звернувся до автора цих спогадів і отримав згоду.
Першим модельним зразком радіоактивної води для випробування нових реагентів були змиви згаданого вище пилу з віконних шибок. Результати дезактивації виявились більш ніж втішними. Але для виходу на практичний рівень треба було мати реальну, а не модельну стічну воду, і ми привезли її з ПуСО 30-кілометрової зони, куди з'їздили нелегально. В'їзд у зону і сама зона охоронялися. Вся інформація про стан зруйнованого 4-го енергоблоку була засекречена. Потрапити в зону офіційно можна було лише за спеціальними перепустками, яких у нас, звичайно, не було. Заїхали ми в зону на інститутській машині під виглядом служби моніторингу, знайшовши прогалину в огорожі. Звичайно, ми ризикували наразитись на великі неприємності. Але перспектива отримати практичні результати для можливих дискусій з науковими опонентами – розробниками стаціонарних очисних споруд на ПуСО, будівництво яких тільки розпочиналося, була важливішою, ніж можливе адміністративне стягнення.
Поблизу с. Розсоха, розташованого в зоні, просто посеред поля військова частина працювала на польовому ПуСО. Картина була прямо-таки жахлива. Забруднена радіонуклідами вода лилась на землю і маленькими струмочками збиралася в нашвидкуруч вириті копанки-озерця, що, безумовно, загрожувало забрудненням підземних водних горизонтів. Усе побачене ми крадькома сфотографували та запаслися зразками радіоактивних стоків. І закипіла напружена робота.
До нашого наукового товариства "з необмеженою відповідальністю" ми запросили доцента кафедри неорганічної та аналітичної хімії, с.н.с. Віталія Павловича Басова – керівника кандидатської дисертації О.П.Шутька. В їхньому спільному доробку був не один десяток наукових праць, авторські свідоцтва та монографія з утилізації алюмінійвмісних відходів. У максимально стислий термін (2 тижні) наша група розробила просту для реалізації, але ефективну по суті технологію очищення стічних та помивних вод від реальних на той час радіоактивних забруднень.
Розробка КПІ
До особливостей Чорнобильської ситуації слід віднести широкий і нестабільний у часі спектр радіонуклідів, недостатньо вивчений і досить різноманітний характер самих забруднень, залежний від місця забруднення, а головне, надзвичайно великі об'єми (сотні м3) помивних вод на ПуСО. Класична наука досі не мала таких прикладів. Тому інститути, яким було доручено терміново спроектувати стаціонарні очисні споруди, не маючи аналогів і часу на дослідження, не змогли спрогнозувати особливості посталих проблем й опинилися у скрутній ситуації. Запропонована ж нами технологія вигідно відрізнялася від академічної, оскільки змінювала саму стратегію процесу очищення стоків.
Дезактивацію пропонувалося здійснювати безпосередньо в ємностях-накопичувачах спеціально приготованим розчином ефективного реагенту. Робота проводилася за допомогою спеціальних мобільних установок УПДВ (установка пересувна для дезактивації води), змонтованих на платформах автомобілів КрАЗ (КамАЗ). Через 1-1,5 год. після обробки радіоактивні речовини разом з мулом осідають на дно ємності, а відстояна вода, що відповідає нормам ГДК, відкачується для повторного технічного використання.
Однак наші наукові опоненти (розробники і проектанти стаціонарних очисних споруд на ПуСО, необхідність в яких фактично відпала), відстоюючи "честь мундира", дуже критично поставилися до результатів нашої роботи і наполягли на всебічній перевірці якості очищеної за нашою технологією води. Додаткові дослідження були проведені лабораторією радіаційної гігієни КНДІ ОКГ під керівництвом проф., д.б.н. І.П.Лося. Результат виявився позитивним. Тоді опоненти вимагають перевірити ефективність технології на водах колектора-охолоджувача зруйнованого енергоблоку.
У ті травневі дні, коли експозиційна доза навколо зруйнованого реактора сягала сотень рентген, відібрати проби води з-під реактора без спеціального захисту і обладнання міг лише доброволець-безумець. Колись А.Ейнштейн сказав: "Тільки той, хто робить абсурдні вчинки, може досягти неможливого". Заради істини О.П.Шутько наважився на такий абсурдний вчинок. Нікого не поставивши до відома і скориставшись попутним транспортом, за сприяння одного із співробітників штабу ЦО області, він дістався до 4-го енергоблоку. Планував за лічені секунди спуститися до ставка, зачерпнути радіоактивної води і швидко повернутися до машини. Але бетонний спуск виявився покритим слизом. Поспішаючи, Олександр Петрович підковзнувся й опинився по шию в радіоактивній воді. Та проби все ж були відібрані й наступного дня після обробки реагентом доставлені в Інститут ядерних досліджень НАН України, де їх проаналізували під керівництвом академіка В.І.Гаврилюка.
Пригадується ще й такий випадок. При затвердженні технологічного регламенту роботи ПуСО за нашою технологією поблизу с. Вільча члени Державної комісії висловили сумнів щодо надійності розробки КПІ. Дехто з членів комісії сказав, що у них совість буде чистою, якщо автори зможуть випити цю воду. Жарти-жартами, а істина дорожча. Я набрав склянку очищеної води й залпом випив. Документ тут же було підписано.
Путівка в життя
Остаточно путівку в життя технологія КПІ дістала від академіка В.П.Кухаря – голови Державної комісії з проблем Чорнобиля. Технологію було схвалено й передано службам ЦО для впровадження.
Після ознайомлення з основами технології і практичними результатами очищення штаб ЦО м. Києва запросив нашу групу до співпраці і всіляко сприяв її плідній роботі. За лічені дні всі організаційні питання було вирішено, а на ПуСО с. Демидів нами очищено близько 500 м3 радіоактивної води (так би мовити – промислові випробування). Ми втрьох були відкликані з інституту і направлені в розпорядження штабу ЦО для організації процесу очищення води на всіх пунктах радіаційного контролю навколо столиці. На початку червня 1986 р. при штабі ЦО м. Києва було сформовано підрозділ з 11 осіб, названий групою дезактивації води, на чолі з О.П.Шутьком. У своєму розпорядженні група мала дві установки УПДВ, змонтовані на заводах "Арсенал" і "Дормаш", та автомобіль-спецлабораторію з аналітиком-радіологом. Партію реагенту у вигляді пасти терміново було виготовлено на Рубіжанському хімкомбінаті. Розчин готували на заводі Ломоносова (нині – "Фармак").
Упродовж 1986-87 рр. наш підрозділ працював у режимі швидкого реагування та планового чергування на ПуСО Київської області, в 30-кілометровій зоні, в Білорусі та на пунктах помиву Південно-Західної залізниці. За період роботи було очищено до 50 тис. м3 помивних вод. Реалізація розробки та самовіддана праця підрозділу дозволили заощадити державі понад 18 мільйонів карбованців (у цінах 1986 р.). Крім того, відпала необхідність у створенні стаціонарних очисних споруд на ПуСО, які, до речі, через певний час мали перетворитися на довічні радіоактивні могильники. Будівництво цих споруд було зупинено і законсервовано. Рішенням урядової комісії елементи запропонованої технології та прогресивний досвід науковців КПІ були використані на ПуСО в 30-кілометровій зоні ЧАЕС, а пересувні установки запроваджені в полках і дивізіях ЦО СРСР.
Аналізуючи сьогодні результати роботи групи в ті гарячі дні, слід ще раз наголосити: тоді вдалося не просто закрити один із шляхів забруднення міста, а змінити стратегію захисту. Крім значної економії матеріальних та фінансових ресурсів, було збережено (і це – головне!) здоров'я й життя сотень людей, яких планували направити в активну зону на будівництво, налагодження й обслуговування очисних споруд. Ефективна робота підрозділу була б неможливою без напруженої, самовідданої праці багатьох людей, які допомагали, терміново вирішували та брали участь у згаданій роботі. Це і керівники міста В.А.Згурський та М.В.Лаврухін, академіки В.П.Кухарь і В.І.Гаврилюк, проф. І.П.Лось, керівники служб ЦО генерал М.С.Бондарчук, полковники А.В.Федоренко, Г.А.Кулаєв, В.Ф.Зінкін, О.А.Буровенко, підполковник Б.П.Петрасюк, радіологи В.К.Ковтуненко й Ю.О.Тацій. Напередодні 10-ї річниці аварії на ЧАЕС, а саме 6 квітня 1996 р., пішов з життя керівник нашого підрозділу професор Олександр Петрович Шутько – у розквіті творчих сил та творчих задумів. Шана і вічна йому пам'ять.