Ви є тут

Дослідницькі університети як центри інноваційного розвитку країни


КПІ - 2011. Дослідницькі університети як центри інноваційного розвитку країни

Дискусія довкола інноваційного розвитку національної економіки ведеться в Україні вже понад десять років. Ця проблематика обговорювалася на трьох всеукраїнських конференціях під безпосереднім головуванням колишнього президента України Л.Кучми, на численних засіданнях різних урядів, на представницьких міжнародних заходах, включаючи інноваційний форум під егідою Європейської економічної комісії ООН (листопад 2010 р.). При цьому головними суспільними інституціями інноваційного процесу в Україні бачилися наукові інститути, високотехнологічний бізнес та органи державного управління. Університети ж у ньому як серйозні учасники і партнери не сприймалися. Про ключову роль університетів в інноваційному розвитку України, про проблеми, що виникли на цьому напрямі, та про шляхи їх вирішення ділиться своїми думками ректор Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут” академік Михайло Згуровський.

– Михайле Захаровичу, чому, на відміну від розвинених держав світу, в Україні університетська освіта і наука не розглядаються як визначальні ланки інноваційного розвитку суспільства?

– Такий підхід сформувався ще за радянських часів і за інерцією перенесений у сьогодення. Вважалося, що для класичної освіти неприродна тісна взаємодія з високотехнологічним виробництвом, і далеко не кожному студентові, який здобуває базову освіту, будуть потрібні підприємницькі знання та компетенція. У ті часи виробничий сектор, академічну науку і вищу освіту пов’язували в єдиному інноваційному комплексі органи централізованого планування і управління. Нині таке централізоване управління в державі відсутнє. В умовах ринкової економіки держава може запропонувати лише правила інноваційного розвитку, політично й ресурсно стимулювати важливі проекти та програми. Усі ж інші види взаємодії між учасниками інноваційного процесу повинні здійснюватися самостійно на основі їхніх взаємних інтересів.

З цього приводу цікавою є точка зору професора Стенфордського університету і Центру досліджень у галузі підприємництва бізнес-школи Единбурзького університету Генрі Іцковіца, автора нової моделі організації інноваційного процесу, названої ним моделлю “потрійної спіралі” (“Эксперт”, №49 (733), 13 грудня 2010).

Підхід Іцковіца ґрунтується на тому, що в сучасному суспільстві ядром інноваційної діяльності виступає університет. Він започатковує тісну співпрацю з бізнесом, виконуючи для нього дослідження і створюючи потік ноу-хау з метою постійного вдосконалення продуктів і послуг, що виробляються цим бізнесом. У такій моделі саме університет стає головним центром докладання державних зусиль і ресурсів для розвитку інновацій. Університети такого типу прийнято називати дослідницькими, або, як їх називає Іцковіц, – підприємницькими. Звичайно, дослідницький університет зберігає всю академічну складову, але при цьому працює одночасно за трьома взаємопов’язаними напрямами: навчання, наукові дослідження, інноваційне впровадження високих технологій і виведення їх на ринки (технологічний трансфер).

– Чи є приклади застосування моделі “потрійної спіралі” в Україні?

– У нас за такою моделлю вже п’ятий рік працює науковий парк “Київська політехніка” при КПІ, створений відповідно до Закону України від 22 грудня 2006 року. За юридичною формою це корпорація, яка на основі поєднання інтересів учасників згуртувала на сьогодні 55 іноземних та українських високотехнологічних компаній, близько сотні наукових груп і лабораторій КПІ, що створюють для них потік конкурентоспроможних ноу-хау, понад 20 інженерних факультетів, які готують для компаній високоякісний персонал, кілька венчурних та інвестиційних фондів, які, у разі необхідності, виступають інвесторами окремих стартап-проектів. До роботи наукового парку залучається дедалі більше студентів, які не лише працюють у його компаніях, а й створюють у структурі бізнес-інкубатора парку власні маленькі компанії для виведення на ринок своїх винаходів і проектів.

Діяльність парку ґрунтується не на податкових і митних пільгах, а на поєднанні інтересів учасників інноваційного процесу. Компанії зацікавлені в постійному підживленні новими винаходами з метою модернізації та підвищення конкурентоспроможності своєї продукції; вчені – у практичному впровадженні своїх винаходів і отриманні роялті від цієї діяльності; факультети і кафедри університету – в отриманні місць практики для студентів, нових робочих місць для випускників, в оновленні своєї навчально-наукової бази за допомогою компаній; венчурні та інвестиційні фонди – в пошуку нових інноваційних проектів, які дали б їм змогу отримати нові прибутки.

– Чи може науковий парк “Київська політехніка” вже похвалитися своїм доробком?

– Синергетичний ефект від взаємодії учасників наукового парку веде до створення нової високотехнологічної продукції та трансферу технологій. За п’ять останніх років науковому парку вдалося вивести на ринок понад 150 нових технологій і продуктів зі значним соціальним та економічним ефектом. Із цими розробками можна ознайомитися на веб-сайті (http://ukrainemade.com/). Як показала практика, таке інноваційне середовище надзвичайно чутливе до швидкого сприйняття кращого світового досвіду. Студенти і науковці, які фактично виконують роль R&Dпідрозділів компаній, – у постійному напруженому пошуку всього нового, що з’являється у світі за напрямами їхньої співпраці з компаніями. В перспективі такі інноваційні середовища могли б стати “острівцями прориву” для підйому економіки України і її входження в міжнародну систему освіти, науки та інновацій.

– Як складаються відносини з державою і виробничим сектором у середовищі наукового парку вашого університету?

– В моделі “потрійної спіралі” Іцковіца головними учасниками інноваційного процесу є держава, яка ресурсно, політично і законодавчо підтримує такі острівці прориву, університети, що стають системоутворюючими елементами інноваційного процесу, та високотехнологічний бізнес, який є головним замовником і провідником високих технологій на ринки.

Що ж до наукового парку “Київська політехніка”, то активно працюють лише два учасники: університет і виробничий сектор (американські компанії Netkracker, USPolytech, EPAMSystems; “Європейський інститут інноваційних технологій” (Лондон), німецький науковий центр “Євроцентрум”; українські компанії – група DF, “Датагруп”, “Технології природи”, “ЮАвіа”, херсонське підприємство “Судмаш”, концерн “Укрпожсервіс”, Київське підприємство “Меридіан” та інші). Держава ж практично не цікавиться досвідом роботи першого наукового парку країни. А тим часом вона могла б робити замовлення на створення високих технологій для критично важливих сфер: ресурсоенергозбереження, біотехнологій для харчового і аграрного секторів промисловості, інформаційних систем для ефективнішого управління різними ланками суспільства тощо. Така політика забезпечила б зниження високотехнологічного імпорту за цими напрямами.

– Які головні стримуючі фактори в Україні для прискореного інноваційного розвитку?

– На наш погляд, такі:

Відмова України від політики пріоритетного науково-технологічного розвитку, виключення з числа основних продуктивних сил науки, передової освіти та інновацій. Натомість відбувається орієнтація України на зовнішні запозичення, які, на жаль, не використовуються для інвестицій у нові технології та засоби виробництва з метою відтворення та примноження сукупного національного продукту. За часи незалежності України її зовнішні запозичення зросли в 17 разів, і на кінець 2010 року сукупний державний і гарантований борг держави становив 52 мільярди доларів. Нині борг наближається до 40% ВВП. І хоча цей відсоток іще далекий від критичного порога (80–100% ВВП), тенденція поглиблення боргової залежності дуже тривожна.

Багаторазові спроби реформувати національну науку і освіту залишалися й залишатимуться “косметичними”, оскільки ніколи не мали цілісного міжгалузевого характеру і не спрямовувалися на інноваційний розвиток держави. Вони жодним чином не поєднували в єдиному комплексі виробничу сферу, що створює суспільні блага, товари й послуги, та її кадрове і наукове супроводження. В країні відсутня концентрація інтелектуальних ресурсів на стратегічно важливих напрямах розвитку. Загалом у нас понад 30 розпорядників бюджетних коштів, які спрямовуються на науку. Діють вони за своїми локальними програмами, без загальної координації та спільних цілей.

Актуальна проблема України – незбалансованість структури та обсягів державного замовлення на підготовку фахівців з потребами ринку праці та з перспективними напрямами розвитку країни. А ще – неузгодженість професійних і освітніх кваліфікацій, що призводить до невизначеності освітньо-кваліфікаційних рівнів і, зокрема, освітньо-кваліфікаційного рівня “бакалавр” на вітчизняному ринку праці. А тим часом зазначений рівень у європейських країнах має абсолютно чітке місце.

– Відомо, що держави, які навчилися захищати й ефективно використовувати свою інтелектуальну власність, досягли значних результатів в інноваційному розвитку. Як Ви оцінюєте стан справ у цій важливій сфері в нашій країні?

– Як на мене, вміння захищати свою інтелектуальну власність та ефективно управляти нею – слабка ланка в Україні. Чинне законодавство виключає з інноваційного циклу саму державу і наукові інститути та університети, оскільки авторами українських патентів є лише вчені, які самотужки не в змозі організувати виведення на ринок своїх винаходів (технологічний трансфер), на відміну, наприклад, від американського досвіду, де законом Бея–Доула (Bayh–Dole act) від 1980 р. чітко визначено порядок отримання університетами прав на патенти і переходу цих прав до держави у разі їх неефективного застосування.

В Україні також немає досвіду написання патентів патентними повіреними, які, будучи юристами, вміють захистити головне зерно винаходу. Переважну більшість українських патентів пишуть самі вчені, які легко розкривають головну ідею винаходу, проте не вміють захистити її юридично.

Крім того, між патентом і впровадженням товару/послуги в Україні існує величезний розрив. Це пов’язано з тим, що наукові установи чи університети вимагають від учених лише підготовки та реєстрації патентів, а не кількості проданих ліцензій, заснованих стартап-компаній чи обсягів зароблених грошей за рахунок комерціалізації винаходів. Українські інститути та університети не засновують високотехнологічних компаній – тому що це не прийнято і тому, що не мають на це права.

Крім того, у нас відсутні механізми стимулювання та заохочення інноваційної діяльності. Навпаки, комерціалізації винаходів в Україні чиниться спротив через не орієнтовану на інноваційний розвиток податкову систему, суперечливе законодавство, рейдерство і т.ін.

І, нарешті, в Україні замало закордонних і національних інвесторів високотехнологічного бізнесу. Вони не йдуть у цей сектор з огляду на відсутність механізмів інноваційної діяльності, відповідного законодавства та стабільності.

– Що ж потрібно змінити в країні, щоб вона почала рухатися шляхом інноваційного розвитку?

– На нашу думку, необхідні такі кроки:

Перший. Започаткувати дієву державну політику, спрямовану на пріоритетний науково-технологічний розвиток (до цього часу така політика лише декларувалася). Очевидно, що ця політика має бути серед головних програмних засад найбільших політичних партій України, стати пріоритетною в реальних діях і керівників держави, і всіх рівнів державного управління – як важлива складова національної ідеї.

Другий. Створити керовану інноваційну модель розвитку держави на основі затверджених законом України (ухвалений у листопаді 2010 року) шести пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку відповідно до наявних природних та людських ресурсів, геополітичного стану та географічного положення України. На основі цих пріоритетів необхідно започаткувати стратегічні програми розвитку (національні програми), які об’єднають власні наукові розробки, власний кадровий супровід (передову університетську освіту), вітчизняний виробничий сектор і бізнес. Вдосконалити державне управління інноваційною діяльністю шляхом підвищення рівня координації всіх складових інноваційного процесу (конкурентоспроможної науки, передової освіти, високотехнологічного виробництва, бізнесу) за прикладами США, Японії, об’єднаної Європи.

Третій. Доцільно здійснити комплекс заходів, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності національної науки та освіти. З широкого спектра наукових досліджень і підготовки кадрів, традиційно здійснюваних в Україні, мають бути виділені ті, де існують відповідні умови для створення так званих острівців прориву (потужні наукові школи, матеріальна база, лідерські позиції тощо). На цих напрямах (їх для України не більше десяти) необхідно сконцентрувати кращі людські та фінансові ресурси, забезпечити адміністративну підтримку, інтеграцію суто дослідницького та університетського сегментів для кадрового супроводження наукових програм. Численні розпорядники кредитних коштів, що спрямовуються на науку, мають бути скоординовані єдиним державним органом з метою спрямувати ці ресурси на важливі для держави напрями розвитку.

Для зменшення розриву між академічною та університетською наукою потрібно створити такі спільні освітньо-наукові середовища, в яких наука передає освіті останні досягнення, формуючи її передовий зміст, а освітня компонента наповнює наукову сферу талановитою молоддю, з якої виростуть майбутні вчені, які володіють сучасною методологією науки. В таких середовищах практично зникне межа між дослідженням і дипломною чи курсовою роботою, між викладачем і вченим.

Потрібно домогтися правильного розуміння автономії університетів в нашій країні. Автономними, як, до речі, й дослідницькими, мають бути не призначувані у високих кабінетах університети, як це відбулося в 2008–2009 роках, а ті, які об’єктивно досягли відповідних інтелектуальних і моральних стандартів. А держава, будучи зацікавленою в існуванні таких центрів незалежної думки, повинна гарантувати і забезпечити умови для їхньої діяльності.

Четвертий. Привести “до спільного знаменника” вимоги, що ставляться до фахівців різних рівнів кваліфікації як з боку роботодавців, так і з боку освіти. Головними інструментами, покликаними сприяти процесу ефективної взаємодії сфери праці і сфери освіти, є узгоджена з Європейською загальною кваліфікаційною рамкою Національна рамка кваліфікацій України, збалансоване з потребами ринку праці та перспективними напрямами розвитку країни державне замовлення на підготовку фахівців.

П’ятий. Завершити формування єдиного законодавчого поля інноваційної діяльності шляхом внесення доповнень до ухвалених раніше кількох десятків законів і різноманітних відомчих документів та їх взаємного узгодження. А в цілому вже настав час для підготовки та ухвалення Інноваційного кодексу України.

Цей кодекс, на наш погляд, повинен усунути цілу низку стримуючих факторів для розвитку інноваційно-інвестиційного бізнесу в Україні. Дуже важливою складовою законодавчого поля інноваційної діяльності мають стати закон і нормативні акти, які б урегулювали питання про надання податкових та митних пільг технологічним паркам. Вважаємо, що такі преференції слід залишити тільки для невеликої кількості проектів національного масштабу (їх для країни може бути не більш як десять). При цьому механізми державної підтримки інноваційної діяльності технопарків повинні бути істотно спрощені у формальній частині – з обов’язковим залученням до процедури представників ринку високих технологій.

Другий, поки що недостатньо опрацьований, вид інноваційної діяльності, відноситься до так званих масових інновацій, які в розвинених країнах охоплюють до 90–100% загальних обсягів високотехнологічного бізнесу. Цей вид діяльності в Україні регулюється двома законами про наукові парки. Він не потребує надання жодних пільг з боку держави і ґрунтується виключно на взаємних інтересах і мотиваціях учасників інноваційного процесу.

Важливо забезпечити інноваційний розвиток одночасно в головних індустріально та науково розвинених регіонах України. Інтерес місцевої влади в підтримці й розвитку своїх інноваційних середовищ полягає в тому, що останні дають регіону додаткові та інтелектуально-орієнтовані робочі місця, залучають зовнішній інвестиційний капітал. Закордонний досвід показує, що місцева влада надає своїм інноваційним середовищам (науковим паркам, технополісам, бізнес-інкубаторам тощо) території для розвитку, приміщення, іноді володіє частиною пакетів акцій для участі в управлінні інноваційною структурою.

– Як Ви оцінюєте перспективу втілення в Україні інноваційного проекту за зразком російського “Сколково”?

– Я не є оптимістом щодо можливості втілення в Україні, як кажуть, з нуля, на новій території ультрасучасного науково-технологічного комплексу з розробки та комерціалізації нових технологій. По-перше, тому, що за нинішнього стану економіки України, державі буде дуже важко сконцентрувати кошти в розмірі 4–6 млрд доларів США, як це планується для проекту “Сколково”, на будівництво нового інноваційного міста. По-друге, навіть якщо припустити, що необхідна інфраструктура буде побудована, навряд чи  можна сподіватися, що за нинішнього іміджу нашої держави як країни, яка не має дієвої інноваційної політики і яка дедалі більше засовує голову в “борговий зашморг”, до нас пішли б авторитетні міжнародні компанії з “хай-теку”. По-третє, на новому місці можна звести сучасні будівлі, оснастити їх новітнім науковим обладнанням, але неможливо, навіть за кілька десятиліть, створити дослідницький університет високого рівня, з визнаними науковими школами, традиціями, стандартами. А саме університет повинен бути ключовою ланкою такого науково-технологічного комплексу. Бо університет – це місце, через яке проходять тисячі й десятки тисяч студентів з новими ідеями, а ці ідеї за сприятливих умов можуть бути успішно комерціалізовані й виведені на ринки. Крім того, ефективне функціонування подібних інноваційних міст можливе лише за наявності в них необхідних соціальних умов та культурного середовища, що нереально створити на новому місці. По-четверте, я не дуже вірю в успіх інноваційних проектів, в яких держава бере на себе активну роль в безпосередньому менеджменті інновацій, включаючи участь в управлінні, бюджетне фінансування тощо, як це передбачається в проекті “Сколково”. Головна роль держави має полягати у створенні сприятливих умов і правил розвитку інновацій.

Згадаємо, що найбільші інноваційні проекти світу створені молодими винахідниками поза безпосередньою участю держави. Білл Гейтс і Стів Балмер у студентські роки придумали і втілили операційні системи для персональних комп’ютерів, що дало життя компанії “Майкрософт”, Стів Возняк (до речі, українець за походженням) і Стів Джобс теж іще студентами створили перші комп’ютери “Макінтош”, Майкл Цукерберг, будучи студентом Гарварду, розробив соціальну мережу “Фейсбук”, молоді випускники Стенфордського університету Білл Г’юлет і Дейв Паккард розробили нове покоління тестувального та вимірювального устаткування, яке дало старт всесвітньо відомій компанії “Г’юлет-Паккард”. Подібних прикладів можна навести багато. Але спільним для них є те, що молоді винахідники скористалися сприятливими інноваційними умовами, які створила держава, і далі, вже без її участі, втілили в життя глобальні інноваційні проекти.

Якщо ж повернутися до можливості створення інноваційних середовищ в Україні, то, як на мене, такі середовища могли б успішно започатковуватися на базі вже існуючих університетських і наукових центрів індустріально і науково розвинених регіонів України, де збереглися наукові та інженерні школи, де за нових умов відродилися високотехнологічні виробництва, де є розуміння владою безальтернативності інноваційного розвитку свого регіону.

Сергій Рєзніков, “Дзеркало тижня”, №2 21-28 січня 2011 р.

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій