Розділ XX.
У серці американської науки
Останнього дня Анатичука запросили на фуршет. Лук’ян Іванович приїхав до призначеного місця, де розгорталося дещо на кшталт вечірки. Згодом з’ясувалося, що до неї має відношення і він. Ведучий вечора сповістив:
– Внаслідок розмов з вами, Лук’яне Івановичу, народилося декілька цінних пропозицій...
Тут, зрештою, Анатичук зрозумів роль тих двох “особистів”, що всюди супроводили його і записували висловлені ним думки і зауваження. Виявилося, під час відвідання лабораторії гість з Чернівців “подарував” пропозиції на декілька десятків тисяч доларів. То все ретельно вивчалося, і, як підсумок, керівництво запропонувало Анатичуку укласти контракт на чотири роки з дуже пристойною зарплатнею. Лук’ян Іванович опинився в дуже складній ситуації. З одного боку, він був зворушений увагою американців. З другого, він не міг прийняти таку пропозицію, бо вдома на нього чекав інститут в тяжкому фінансовому стані, та й свобода робити, що вважаєш за потрібне, була дорожче за всякі гроші. Та як пояснити це прагматичним американцям? Скажеш правду – не повірять, образяться. Анатичуку відразу сяйнула думка – американців треба переконувати їх категоріями.
– Джентльмени, дуже вам вдячний. Мене дуже потішила така оцінка. Ви зробили мені величезну честь, і я дуже хотів би з вами працювати, але запропонована вами сума дуже мала...
– Як мала? Це досить висока зарплата навіть для американців. Чому ж вона мала для вас?
– Я вам зараз поясню, – і очі у Лук’яна Івановича заблищали хитринкою, ніби він збирався розповідати своїм американським колегам епізоди з життя Рудого Панька. – У кожної людини є своє хобі. Без нього і життя немає. Хтось збирає метеликів, хтось марки, хтось автомобілі. А в мене таке хобі, що мені просто не вистачить у вас тих грошей...
Всі дуже уважно слухали:
– Хобі – ми це розуміємо, та що ж робите ви? Дуже дороге хобі?
– Ні, якраз ні. В нашій країні воно нічого не коштує, а у вас...
І Лук’ян Іванович розповів американським фізикам про те, як він був у Діснейленді, що там бачив і як познайомився з красунями.
– Виявляється, у вас в США подивитися на гарну жінку коштує 300 доларів. А в мене таке хобі – милуватися гарними жінками...
Тут всі чоловіки зареготали. Хтось зааплодував. Всі погодилися, що то дійсно гідне хобі.
А фізик із Чернівців висловив думку прорахувати ситуацію в доларах:
– Ви знаєте, що в Україні жінки гарні?..
– Так, звичайно, російські жінки дуже гарні.
Та у нас такий стиль – чоловік може дивитися на жінок безкоштовно.
Американці були розігріті шампанським і сприймали все дуже весело.
– Тепер я познайомлю вас із своєю бухгалтерією, – продовжував Анатичук.
І подав їм в такому собі напівжартівливому вигляді підрахунок: скільки йому доведеться платити за страховку, за медицину. Тепер підрахуємо вартість хобі. Мені потрібно помилуватися жінкою три рази на тиждень. Хіба це багато? Та за вашими розцінками виходить 1200 доларів на тиждень. Помножуємо на чотири тижні. Виходить 4 800. Ще помножуємо на 12 місяців і виходить 60 тисяч. Ви розумієте, що решти мені не вистачить навіть на їжу? Не вистачить, щоб кінці з кінцями зводив докупи. Перепрошую, я дуже хочу у вас працювати, та ось таке життя... Я дійсно щасливий, що отримав серйозну пропозицію і приїжджатиму до вас по п’ять разів на рік! І залишатимуся на десять днів. Той час я вже якось перетримаю, не дивлячись на вродливих жінок.
– Ха – ха – ха...
Тоді ж до Анатичука підійшов випещений, дуже елегантний американець. Відрекомендувався:
– Я Раймонд Марлоу. До речі, добре знаю вас позаочі. Якщо бажаєте, можу багато розповісти про ваші справи... – американець широко посміхнувся.
– Мені теж знайома ваша компанія... – і Лук’ян Іванович хотів, було, вкинути й свого п’ятака, бо він також міг багато чого розповісти про джентльмена, якого вперше в житті бачить поперед себе.
Ще б пак! Компанія “Марлоу” виробляла для військових США дуже важливі прилади. На емблемі цієї компанії – земна куля, на фоні якої чотирьохкаскадний термоелектричний холодильник. То є гордість компанії “Марлоу”. Нічого такого тоді не виробляли ніде в світі. Американці ставили той холодильник на прилади нічного бачення
Анатичук згадав, як у 80-ті роки його викликали до Москви, дали екземпляр холодильника “Марлоу” і сказали: “Доклади всіх зусиль і зроби краще”. На замовлення Інституту прикладної фізики в Чернівцях не тільки відтворили американський виріб, але й зробили його з поліпшеними характеристиками.
І ось живий Марлоу, тисне руку і широко посміхається Лук’яну Івановичу. І не де-небудь, а в Каліфорнії. Анатичук, сяючи не менш чарівною усмішкою, запропонував:
– Приїздіть до Чернівців, будете моїм гостем.
Американець у відповідь:
– І ви приїздіть до нас у Техас.
– Дякую за запрошення, я буду у вас післязавтра...
Обличчя у Марлоу витягнулося, але відступати було вже пізно.
Дорогою назад вже бувалим колумбам з Чернівців не важко буде відвідати Даллас, де розташувалася компанія “Марлоу”. Лук’ян Іванович зайшов до президента Марлоу (компанія носила його ім’я ), як до старого знайомого, і поставив на стіл сувенір – чотирьохкаскадний холодильник. Пікантність ситуації була в тому, що сам Раймонд Марлоу сидів під величезним фірмовим знаком компанії, на якому красувався той же холодильник
– Ось вам холодильник, що над вами, – без натяків зголосив Анатичук.
– Де ви його взяли?! – Марлоу був приголомшений, бо холодильник використовувався лише в надсекретній спецтехніці і так просто його не добути...
– А ви візьміть мікроскоп і подивіться знак фірми-виробника.
Звично фірмові знаки на таких виробах ставляться на другому каскаді способом літографії. Розмір літер при цьому – одна десята міліметра.
Марлоу поклав виріб під мікроскоп і вигукнув:
– Це зробили ви?
– Так.
– І які в нього характеристики?
– Давайте зробимо так: я вам цей холодильник дарую, а ви його протестуєте, результати підпишете і той документ дасте мені на пам’ять.
Поки розмовляли, потім ленч, в лабораторії “Марлоу” провели повне тестування холодильника і принесли результати президенту. Співробітники були явно збентежені. Тестування їх просто шокувало – холодильник з Чернівців охолоджував значно краще за американський.
– Як ви цього досягли? – тепер і президент компанії був надто схвильований. – Ви мені його даруєте?
Анатичук не побоявся віддати конкуренту свій виріб. Він був результатом унікальних технологій, що лише нещодавно розроблені. Повторити їх було не так просто.
Марлоу простягнув Лук’яну Івановичу бланк своєї уславленої фірми з результатами тестових досліджень. Там підтверджувалося, що характеристики чернівецького виробу вище. Такий документ дорогого коштував тепер, коли інститут виходив на ринок і шукав своє місце під сонцем.
В Техасі Анатичука ще раз запросили переїхати працювати в США і назвали казкові за ті часи суми. Почувши відмову, Марлоу запропонував зробити Інститут термоелектрики в Чернівцях своїм філіалом. При цьому гарантував щедре фінансування. Все те переконувало – чернівчани на вірному шляху…